Розділ «Частина перша»

Хмельницький узяв у полон гетьманів, але в цій удачі можна було вбачити як би пастку долі. Гетьмани були найдосвідченішими воїнами, але ні один, ні другий не були тим, хто відповідав цій годині гніву, жаху та знегод.

Вождем могла бути лише одна людина.

Звалася вона – князь Ярема Вишневецький.

Саме тому, що гетьмани потрапили в неволю, вибір, найвірогідніше, мав би впасти на князя. Хмельницький, як і решта, в цьому не мав сумніву.

А тим часом у Корсунь, де гетьман запорізький зупинився після битви для відпочинку, із Задніпров’я доходили вісті, що страшний князь уже рушив із Лубен, що по дорозі викорінює бунт, що, де пройде, там зникають села, слободи, хутори й містечка, а натомість постають криваві палі й шибениці. Страх подвоював і потроював кількість його війська. Говорили, що веде він п’ятнадцять тисяч найвідбірнішої раті, яка тільки могла відшукатись у всій Речі Посполитій.

У козацькому стані його очікували з хвилини на хвилину. Незабаром після битви під Крутою Балкою серед козаків хтось закричав: «Ярема йде!», і чернь охопила паніка – почалася безладна втеча. Паніка ця примусила Хмельницького добряче замислитись.

Йому тепер належало вирішити: чи рушити з усіма своїми силами проти князя й шукати з ним зустрічі в Задніпров’ї, чи, залишивши частину війська для підкорення українських замків, рушити в глиб Речі Посполитої.

Похід на князя таїв у собі небезпеку. Маючи справу з таким уславленим воєначальником, Хмельницький, незважаючи на свою чисельну перевагу, міг зазнати поразки у вирішальній битві, й тоді зразу все було б утрачено. Чернь, яка переважала в його війську, вже показала, що розбігається від одного тільки імені Яреми. Потрібен був час, аби перетворити її на армію, спроможну протистояти княжим полкам.

Знову ж таки і князь, напевно, не погодився б на вирішальну битву, та обмежився б обороною в замках і окремими сутичками, котрі затягнули б війну на місяці, якщо не на роки, а тим часом Річ Посполита, без сумніву, зібрала б нові сили й рушила на допомогу князеві.

Ось чому Хмельницький вирішив залишити Вишневецького в Задніпров’ї, а сам – укріпитися на Україні, навести лад у своєму війську, а потім, рушивши на Річ Посполиту, змусити її до переговорів. Він розраховував, що придушення заколотів у Задніпров’ї надовго відверне на себе княжі сили, а йому при цьому розв’яже руки. Смуту ж на Задніпров’ї вирішив він підігрівати, посилаючи окремі полки на підмогу черні.

І ще придумав він збивати князя з пантелику переговорами та протягти час, поки княже військо не ослабне. Тут він згадав про Скшетуського.

Через декілька днів після Крутої Балки, а саме в день, коли серед черні виник переполох, він звелів покликати до себе полоненика.

Прийняв він його в старостиному будинку, в присутності самого тільки Кречовського, що був Скшетуському давнім знайомим, і, милостиво зустрівши, хоч і не без напускної статечності, що відповідала нинішньому своєму становищу, сказав:

– Вельмишановний пане поручик Скшетуський, за послугу, яку ви надали мені, я викупив вас у Тугай-бея і пообіцяв волю. Час настав. Я дам вам пернач,[76] аби, якщо зустрінете якесь військо, було можливо безперешкодно проїхати, і конвой для захисту від мужви. Можете повертатися до свого князя.

Скшетуський мовчав. Навіть подоби радісної усмішки не з’явилося на лиці його.

– Чи готові вирушити? Начебто слабість у вас бачу якусь.

Пан Скшетуський і дійсно був як тінь. Рани й недавні події підкосили могутнього молодика, і зараз він мав вигляд хворого, що не обіцяв дожити до завтра. Виснажене лице пожовкло, а чорна, давно вже не голена борода ще дужче виснаженість цю підкреслювала. Всьому причиною були душевні муки. Лицар їв себе поїдом. Перебуваючи в козацькому обозі, був він свідком усьому, що сталося з моменту виступу із Січі. Бачив і ганьбу й нещастя Речі Посполитої, полонених гетьманів; бачив козацькі тріумфи, піраміди, складені з голів, одрубаних у мертвих жовнірів, шляхту, підвішувану за ребра, відрізані груди жінок, наругу над дівчатами; бачив відчай відваги й ганебність страху – бачив усе. Все вистраждав і продовжував страждати тим паче, що в голові його й грудях жалом засіла думка, що сам він і є вимушений винуватець усьому, бо він, і ніхто інший, перерізав петлю на шиї Хмельницького. Та хіба ж міг християнський лицар припустити, що допомога ближньому виплодить таке? І страждання його були безмірні.

А коли задавав він собі питання, що з Оленою, і коли уявляв, що могло статися, якщо злощасна доля затримала її в Розлогах, то здіймав до неба руки й благав голосом, повним безмірного відчаю й сміливості: «Господи! Візьми ж душу мою, бо тут мені випало зазнати більше, ніж я заслуговую!» Одначе тут же похоплювався, розуміючи, що блюзнірствує, а тому падав долілиць і молив про спасіння, про прощення, про те, щоб Господь змилостивився над вітчизною і над голубицею цією невинною, котра, може, марно благає Божого милосердя і його, Скшетуського, допомоги. Коротко кажучи, він так замучився, що дарована воля його не втішила, а цей гетьман запорізький, тріумфатор цей, що бажав бути великодушним, милості свої являючи, й зовсім був йому неприємним, що помітивши, Хмельницький скривився і сказав:

– Поспішіть же скористатися великодушністю, а то я передумати можу; доброчесність моя та сподівання на успіх роблять мене таким необачним, що я ворога собі придбаю, бо знаю добре, що ви вже точно проти мене воюватимете.

На що пан Скшетуський: