Розділ «Частина перша»

Але тут Кречовський повів у бій п’ять тисяч своїх. Верхи на велетенському буланому коні, він летів у першій шерензі без шапки, з занесеною шаблею, примушуючи повертати низових, які втікали з поля бою, а ті, побачивши підмогу, хоч і безладно, та знову пішли в атаку. Бій у середині лінії закипів з новою силою.

На обох флангах талан одвертався від Хмельницького. Татари, вже двічі відбиті волоськими корогвами й козаками Потоцьких, зовсім утратили кураж. Під Тугай-беєм убили двох коней. Перемога рішуче схилялася на бік молодого Потоцького.

Битві, одначе, не судилося мати продовження. Злива, що з деякого часу й так уже добряче припустила, незабаром посилилася настільки, що за її стіною нічого не було видно. Вже не струмені, а потоки падали на землю з розверзнутих безодень небесних. Степ перетворився на озеро. Стемніло настільки, що на відстані декількох кроків людина не могла розгледіти іншу. Шум зливи заглушав команди. Відсирілі мушкети і самопали змовкли. Само небо поклало край різанині.

Хмельницький, промоклий до нитки, в люті прискакав у свій стан. Не сказавши ні слова, він усамітнився в шатрі з верблюжих шкур, улаштованому спеціально для нього, і сидів там, заглиблений у невеселі думи.

Його охопив відчай. Тепер він розумів, на що відважився. Ось його й побито, і відкинуто, можна сказати навіть, майже розбито, причому такими незначними силами, що їх вірніше було вважати передовим загоном. Він знав, яка велика військова могуть Речі Посполитої, він ураховував це, коли вирішив розв’язати війну, і, одначе, от прорахувався. Так принаймні здавалося йому зараз, тому хапався він за підголену свою голову, і більше за все хотілося йому розтрощити її об першу-ліпшу гармату. Що ж буде тоді, коли справа дійде до гетьманів і всієї Речі Посполитої?

Відчай його перервав прихід Тугай-бея.

Очі татарина палали люттю, лице було бліде, з-під безвусої губи поблискували зуби.

– Де здобич? Де полонені? Де голови воєначальників? Де перемога? – почав запитувати він хрипко.

Хмельницький зірвався з місця.

– Там! – вказуючи в бік коронного стану, голосно відповів він.

– Іди ж туди! – гаркнув Тугай-бей. – А не підеш, у Крим тебе на вірьовці поведу.

– І піду! – сказав Хмельницький. – Піду на них іще сьогодні! Здобич візьму і полонених візьму, але тобі за те доведеться з ханом порозумітися, бо здобичі хочеш, а бою уникаєш!

– Пес! – завив Тугай-бей. – Ти ж ханське військо губиш!

Із хвилину стояли вони один перед одним, роздуваючи ніздрі, наче два одинці. Першим опанував себе Хмельницький.

– Тугай-бею, заспокойся! – сказав він. – Небеса припинили битву, коли Кречовський уже похитнув драгунів. Я їх знаю! Завтра вони будуть битися з меншим завзяттям. Степ розмокне зовсім. Гусари не втримаються. Завтра всі будуть нашими.

– Ти сказав! – буркнув Тугай-бей.

– І дотримаю слова. Тугай-бею, друже мій, хан мені тебе на підмогу прислав, не на біду.

– Ти перемогти клявся, не програти.

– Є полонені драгуни, хочеш, бери їх.

– Давай. Я їх на палю звелю посадити.