Розділ «Частина перша»

– Поляжемо, батьку! – озвалися жовніри.

– Плі!

Чайки знову заволокло димом. Із глибини острова почали з’являтися нові юрби, озброєні піками й косами. Нападники тепер поділилися на дві групи. Одна не припиняла вогню, друга, що складалась із двох приблизно сотень козаків і татар, очікувала слушної хвилини, щоб кинутися врукопашну, а з прибережних заростей з’явилися чотири човни, які збиралися вдарити по намісникові з тилу та флангів.

Уже зовсім розвиднилось, одначе дим, простягнувшись довгими пасмами, цілковито закривав поле бою.

Намісник наказав двадцяти жовнірам повернутися до атакуючих суден, що, змушувані веслами, мчали по спокійній річковій воді з швидкістю птиць. Вогонь по татарах і козаках, які наступали з боку берега, через це помітно ослаб.

Вони, як видно, тільки цього й чекали.

Вахмістр ізнову з’явився біля намісника.

– Пане! Татарва ножі в зуби бере, зараз на нас підуть.

Сотні три ординців із шаблями в руках і з ножами в зубах готувалися до атаки. До них приєдналися декілька десятків запорожців, озброєних косами.

Атака мала початися звідусіль, бо човни противника підпливли вже на відстань пострілу. Борти їх заклубочилися димками. Кулі градом посипалися на людей намісника. Обидві чайки наповнилися стогонами. Не минуло й десяти хвилин, як половину жовнірів було перебито, ті, що лишилися в живих, чинили відчайдушний опір. Обличчя їхні почорніли від диму, руки задерев’яніли, погляд туманився, кров заливала очі, дула мушкетів обпікали руки. Більшість були поранені.

Та ось жахливі крики й виття струсонули повітря. Це пішли в атаку ординці.

Дими, розірвані юрбами тих, що бігли, раптом розсіялись і відкрили погляду обидві намісникові чайки, що вкрилися чорною купою татар, схожі на два кінських трупи, які розриває зграя вовків. Купа ця напосідала, кублилася, вила, дерлася і, здавалося, б’ючись сама з собою, гинула. Десятка два жовнірів усе ще оборонялися, а біля щогли стояв пан Скшетуський із закривавленим обличчям, зі стрілою, що до оперення сиділа в лівому плечі його, й люто захищався. Постать намісника здавалася велетенською серед навколишньої товкотнечі, шабля миготіла, наче блискавка. Ударам її вторили стогони й виття. Вахмістр і один жовнір прикривали його з боків, і юрба в страху перед цими трьома час від часу відкочувалась, але під тиском тих, що налягали ззаду, сама налягала й гинула під шабельними ударами.

– Живими брати для отамана! – волали голоси в купі. – Здавайся!

Та пан Скшетуський здавався тепер хіба що Богові, позаяк раптом зблід, захитався й упав на дно човна.

– Прощай, батьку! – відчайдушно крикнув вахмістр.

Та через мить теж упав. Шалена юрба зовсім укрила собою чайки.

Розділ XI

У хаті військового кантарія[60] в передмісті Гассан Баша, в Січі, за столом сиділи два запоріжці, підкріпляючись паленкою із проса, котру раз по раз черпали з дерев’яного цебра, що стояв посеред столу. Один – старий, майже вже зовсім древній, був сам кантарій Пилип Захар, другим був Антон Татарчук, отаман чигиринського куреня, літ близько сорока, високий, сильний, із диким виразом обличчя й розкосими татарськими очима. Обидва тихо, ніби побоюючись, що їх підслухають, розмовляли.

– Воно значить, сьогодні? – запитав кантарій.

– Просто ось-ось, – відповів Татарчук. – Очікують лише кошового й Тугай-бея, котрий із самим Хмелем на Базавлук поїхав, тому що орда стоїть там. Товариство вже на майдані, а курінні ще засвітла зберуться на раду. До ночі все відомо буде.