Розділ «Частина перша»

Саме так вчинив і намісник. Нічліг був не дуже-то зручним, бо мазанки в Слобідці, котрих налічувалося близько шістдесяти, були такі крихітні, що в деякі доводилося вповзати рачки. Інших будувати не варто було: фортеця при кожному татарському набігу спалювала будівлі дощенту, щоб не створювати нападникам прикриття та безпечних підступів до валів. Мешкали в цій Слобідці люди «захожі», тобто ті, що приблудилися з Польщі, Русі, Криму та Волощини. Кожне тут вірило у свого Бога, та до цього нікому не було діла. Землю прийшлі люди не орали через небезпеку від Орди, годувалися рибою і привізним із України хлібом, пили просяну паленку, займалися ремеслами, за що їх у замку дуже цінували.

Намісник очей не стулив через страшенний сморід кінських шкур, із яких у Слобідці вичинювали ремені. На світанку наступного дня, ледве продзвонили і просурмили побудку, він повідомив у замок, що прибув як княжий посол і просить його прийняти. Гродзіцький, в якого ще був свіжим у пам’яті візит князя, вийшов назустріч власною персоною. Був це п’ятдесятилітній чолов’яга, одноокий, наче циклоп, похмурий, бо, сидячи в глушині на краю світу і не бачачи людей, здичавів, а маючи безмежну владу, набрався суворості й почуття власної гідності. Лице його було спотворене віспою, а також помережане шабельними шрамами й мітками від татарських стріл, які біліли на темній шкірі. Одначе служака він був вірний, сторожкий, наче журавель, і очей із татар та козаків не спускав. Пив він тільки воду, спав не більше семи годин, часто схоплювався серед ночі перевірити, чи не дрімає варта на валах, і за найменшу провину негайно карав провинних. До козаків доброзичливий, хоча й грізний, він здобув їхню повагу. Коли траплявся взимку на Січі голод, Гродзіцький допомагав хлібом. Узагалі, був це русин покрою тих, хто колись із Пшецлавом Ланцкоронським і Самеком Зборовським у степи не раз ходили.

– Виходить, ви, добродію, на Січ їдете? – запитав він у Скшетуського, попередньо провівши його в замок і від душі пригостивши.

– На Січ. Які, вельмишановний коменданте, у вас звідти новини?

– Війна! Кошовий отаман зі всіх луговин, річок і островів людей скликає. З України втікачі тягнуться, котрим я заважаю, як можу. Війська там зібралося тисяч тридцять, а може, й більше. Коли ж вони на Україну рушать і до них городові козаки з черню приєднаються, буде їх сто тисяч.

– А Хмельницький?

– З дня на день із Криму з татарами очікується. Може, вже прибув. Сказати по совісті, даремно ви, добродію, на Січ бажаєте їхати, бо незабаром тут їх дочекаєтеся. Кодак вони не обминуть і в тилу його не залишать, це точно.

– А ви одіб’єтесь, ваша милість?

Гродзіцький похмуро глянув на гостя й відповів чітко і спокійно:

– А я не відіб’юсь…

– Як же це?

– Пороху в мене нема. Човнів двадцять послав, щоб мені хоч скільки прислали, – і не шлють. Не знаю – чи перехоплено посланих чи в самих там нестача; знаю тільки, що досі не прислали. А мого вистачить тижнів на два – і все. Коли б у мене було скільки треба, я б скоріше Кодак і самого себе висадив у повітря, та козацька нога сюди б не ступила. Звелено мені тут сидіти – сиджу, звелено пильнувати – пильную, сказано зуби показувати – показую, а якщо згинути доведеться – раз мати породила – і на це готовий.

– А самі ви, ваша милість, не можете пороху приготувати?

– Вважай уже два місяці запоріжці селітру до мене не пропускають, а її з Чорного моря возити треба. Одне до одного. Що ж, і загину!

– Нам із вас, старих жовнірів, приклад би брати. А якщо б вам самим, ваша милість, за порохом вирушити?

– Шановний пане, я Кодак залишити не можу і не залишу: тут було моє життя, тут і смерть моя буде. Та й ви, добродію, не розраховуйте, що на пироги та пишні бенкети їдете, що ними зазвичай послів зустрічають, або ж що вас там недоторканність посольська вбереже. Вони навіть власних отаманів убивають, і, поки я тут, не пригадаю, щоб хто з отаманів своєю смертю помер. Загинете й ви.

Скшетуський мовчав.

– Бачу я, що дух у вашої милості слабне. Так що ліпше не їдьте.

– Вельмишановний коменданте! – із гнівом відповів намісник. – Вигадайте ж що-небудь страшніше мене залякати, адже те, що ви говорите, чув я вже разів десять, а коли ви не радите мені їхати, я розумію це так, що самі ви на моєму місці не поїхали б; посудіть же в такому разі, чи пороху вам тільки, чи ще відваги для оборони Кодака бракує.

Гродзіцький, замість того щоб розсердитися, глянув на намісника прихильніше.