Розділ «Частина перша»

Сказавши це, він дістався дверей, ударив у них Чаплинським, розчинив їх таким же способом і викинув підстаросту геть.

Потім спокійно повернувся й сів на своє місце поряд із Зацвілиховським.

У винарні вмить зробилося тихо. Сила, котру щойно продемонстрував Скшетуський, справила на всю шляхту величезне враження. За хвилину все навколо двигтіло від реготу.

– Vivant[16] вишневичани! – кричали одні.

– Зомлів, зомлів і в крові весь! – вигукували інші, що виглядали на вулицю, бажаючи знати, що зробить Чаплинський. – Слуги його піднімають!

Лише деякі, ті, хто вважався прибічниками підстарости, мовчали і, не відважившись заступитися за нього, похмуро поглядали на намісника.

– Тільки і скажеш, що жене в п’яту цей гончак! – промовив Зацвілиховський.

– Та який там гончак? Дворняга! – вигукнув, наближаючись, опасистий шляхтич із більмом на оці, що мав на лобі дірку завбільшки з таляр, у якій посвічувала гола кістка. – Дворняга він, не гончак! Дозвольте, добродію, – продовжував шляхтич, звертаючись до Скшетуського, – бути до ваших послуг. Ім’я моє – Ян Заглоба. Герб – Вчолі, в чому будь-хто легко може переконатися хоч би по цій дірці, що її в чолі моєму розбійна куля пробила, коли я в Святу Землю за гріхи молодості за обітницею ходив.

– Майте совість, ваша милість! – сказав Зацвілиховський. – Ви ж розповідали, що вам її в Радомі квартою пробили.

– Бог мені свідок, розбійна куля! В Радомі інша історія трапилась.

– Давали ви, ваша милість, обітницю сходити у Святу Землю… може, й так, але що вас там не було – це напевно.

– Так! Не було! Бо в Галаті вже страждань мученицьких зазнав! Хай я не шляхтичем, хай псом шолудивим буду, коли брешу!

– Воно й брешете, й брешете.

– Останнім негідником будучи, віддаю себе в руки ваші, пане намісник.

Тут інші теж почали підходити знайомитись із паном Скшетуським і почуття йому свої висловлювати. Мало хто любив Чаплинського, і всі були задоволені, що тому така конфузія приключилася. Зараз, не розмисливши й не подивувавшись, неможливо повірити, що і вся навколишня чигиринська шляхта, і ті, що дрібніші – володарі слобід, наймачі економій, – чого там! – навіть люди Конєцпольських, – усі, як воно по сусідству буває, знаючи про чвари Чаплинського з Хмельницьким, були на боці останнього, бо Хмельницький мав славу знаменитого воїна, чималі заслуги в різних баталіях здобувши. Відомо було також, що сам король підтримував із ним стосунки й високо цінував його думку. Те, що сталося, сприймали як звичайну сварку шляхтича зі шляхтичем, а такі сварки лічилися тисячами, й особливо в землях руських. Цього разу, як завжди, стали на бік того, хто вмів завоювати собі більше симпатій, не загадуючи, які з цього можуть випливати страшні наслідки. Лише значно пізніше серця запалали ненавистю до Хмельницького; причому однаково серця шляхти й духовенства обох обрядів.

І так усі підходили до Скшетуського з квартами, кажучи: «Пий же, пане-брате! Випий і зі мною! Хай живуть вишневичани! Такий молодий, а вже в поручиках у князя. Vivat[17] князь Ярема, всім гетьманам гетьман! Куди завгодно підемо з князем Яремою! На турків і татар! У Стамбул! Хай живе милостиво правлячий нами Владислав Четвертий!» Голосніше за всіх кричав пан Заглоба, готовий навіть сам один перепити й перекричати цілий регімент.

– Вельмишановні панове! – волав він, так що шибки у вікнах бряжчали. – Я ж бо на його милість султана подав у суд за насильство, до котрого він допустив статися зі мною в Галаті.

– Не верзіть ви, ваша милість, дурниць, язик пожалійте!

– Тобто як, вельмишановні панове? Quatuor articuli judicii castrensis: stuprum, incendium, latrocinium et vis armata alienis aedibus illata.[18] А хіба ж не було це vis armata?[19]

– Справжній глухар ви, добродію.