Розділ «Зі збірки «Вохра» (1925)»

По схилах — каменюки, як величезні жорна.

Є щось від катаклізму утвореного світу.

У сутінках довжезних гірського надвечір’я

людські й тваринні форми окреслює узгір’я:

он — спис, он — індіанець, якесь лоша, що скаче.

Напружено і нерви, і слух людей, і вічі;

очікують видіння, налякані неначе,

що здійметься громаддя із шумом войовничим.

Забуття

Лідія-Роса, сьогодні вівторок і холод надворі.

Ти спиш у своїй кам’яниці сірій, що в передмісті.

Чи зберігаєш іще ти свої почуття жаристі,

чи від кохання померла? Послухай слова суворі:

Отой, кого ти любила, ті очі жорстокі сірі,

в осінньому надвечір’ї свою сигарету курить.

Крізь скло вікна розглядає він жовте небо похмуре

і вулицю з папірцями, які злітають у вирі.

Із книжкою йде до пічки, бо вже дивитись набридло,

сідає побіля неї, що згасла, вмикає світло,

і чується шарудіння прочитаної сторінки.