Розділ «ІРЛАНДІЯ»

Це був чоловік радше низенький, аніж високий, з рідким сивим волоссям і круглим червоним обличчям, на якому його ясні очі, здавалося, променіли й бризкали іскрами. Він походив із дуже вбогої селянської родини, з провінції Ґелвей, й іноді, коли настрій у нього був кращий, ніж зазвичай, співав ґельською мовою колискові пісні, які чув від матері, коли був немовлям. Довідавшись, що Роджер прожив двадцять років в Африці й близько року в Амазонії, він розповів йому, що від часів семінарії він мріяв поїхати з місією в якісь далекі краї, але домініканський орден визначив для нього іншу долю. У таборі він заприятелював з усіма полоненими, бо до всіх ставився з однаковою повагою, незалежно від їхніх ідей та переконань. Позаяк від першої хвилини він зрозумів, що тільки невеличка меншість дозволить Роджерові переконати себе своїми ідеями, він поводився строго неупереджено, ніколи не висловлюючись ані на користь, ані проти Ірландської бригади. «Усі, хто перебуває тут, страждають і є дітьми Бога, а отже й нашими братами, чи не так?» — казав він Роджерові. У своїх тривалих розмовах з отцем Кротті Роджер майже не торкався політики. Вони багато говорили про Ірландію, це так, про її минуле, її героїв, її святих, її мучеників, але на устах отця Кротті найчастіше з’являлися ті ірландці, які були стражденними й нікому не відомими трударями, які гнули спину від світанку до світанку, щоб заробити собі шматок черствого хліба, й ті, яким доводилося виїздити до Америки, Південної Африки та Австралії, щоб не померти з голоду.

Саме Роджер підняв у розмовах з отцем Кротті тему релігії. Домініканець і тут був дуже стриманим, безперечно, думаючи, що його співрозмовник як прихильник англіканської церкви хотів би уникнути конфліктної ситуації. Та коли Роджер розповів йому про свій духовний розлад і признався, що був у його житті час, коли він усе більше схилявся до католицтва, релігії, яку сповідувала його мати, отець Кротті охоче заговорив на цю тему. Він терпляче намагався задовольнити його цікавість, розвіяти сумніви та відповісти на запитання. Одного разу Роджер наважився запитати його напрямки: «Чи вважаєте ви, що я роблю добре те, що роблю, чи, на вашу думку, я помиляюся, отче Кротті?» Священик став дуже серйозним. «Я не знаю, Роджере. Я не хотів би брехати вам. Усе дуже просто — я нічого про це не знаю».

Роджер тепер і сам цього не знав, після того як у перші дні грудня 1914 року, спочатку прогулявшись по табору Лімбурґ із німецькими генералами де Графом і Екснером, нарешті наважився виступити перед сотнями ірландських полонених. Ні, реальність аж ніяк не відповідала його передбаченням. «Яким же я був наївним», — сказав він собі, пригадуючи з несподіваним смаком попелу в роті неприязні, ворожі обличчя полонених, коли він їм пояснював, говорячи про свою палку любов до Ірландії, чому він вирішив створити Ірландську бригаду, говорив про ту місію, яку вона має виконати, про те, що батьківщина з великою вдячністю прийме жертву тих бійців, які в ній воюватимуть. Він пригадав, як, уриваючи його промову, викрикували ім’я Джона Редмонда, несхвальний, а часом і погрозливий гомін, мовчанку, яка запала після його слів. Найпринизливішим був для нього той факт, що коли він закінчив говорити, німецькі охоронці оточили його й допомогли йому покинути табір, бо хоч слів і не було чутно, але поведінка більшості полонених давала підстави припустити, що вони можуть напасти на оратора.

І те саме сталося, коли Роджер удруге прийшов у Лімбурґ, щоб поговорити з ними, 5 січня 1915 року. Цього разу полонені не задовольнилися тим, щоб показати йому свій осуд невдоволеними виразами облич та поведінкою. Тепер вони свистіли й ображали його. «Скільки тобі заплатила Німеччина?» — такий крик був найчастішим. Йому довелося замовкнути, бо крики заглушували його. На нього посипався дощ камінців, плювків та всіх предметів, які можна було кинути. Німецькі солдати швидко вивели його з того приміщення.

Він ніколи не докоряв собі за ту спробу. Але спогади про це, як рак, роз’їдали його зсередини.

— Чи мушу я відмовитися від свого наміру, з огляду на такий загальний протест, отче Кротті?

— Ви мусите зробити те, що вважаєте найкращим для Ірландії, Роджере. Ваші ідеали чисті. Непопулярність не завжди вказує на те, що справа є несправедливою.

Відтоді він жив у болісній роздвоєності, переконуючи німецькі власті, що організація Ірландської бригади посувається вперед. Це правда, поки що в нього мало прихильників, але все зміниться, коли полонені подолають початкову недовіру й зрозуміють, що доля Ірландії, а отже, і їхня власна доля, у дружбі та співпраці з Німеччиною. Його совість нагадувала йому, що він каже неправду, що масового напливу людей до Бригади ніколи не буде, що вона назавжди залишиться лише символічною невеличкою групою.

Якщо так воно і є, то навіщо продовжувати? Чому не відступити назад? Бо відступити назад означало б самогубство, а Роджер Кейсмент не хотів накласти на себе руки. Поки що не хотів. Не в такий спосіб, принаймні. Й тому з кригою в серці, водночас марнуючи зусилля на «справу Фіндлея», він провадив переговори з властями Рейху, домагаючись певних переваг для Ірландської бригади. Він ставив певні умови, і його співрозмовники Артур Ціммерман, граф Ґеорґ фон Ведель і граф Рудольф Надольни вислуховували його дуже серйозно, занотовуючи його вимоги та пропозиції у своїх записниках. Під час наступної зустрічі вони повідомили йому, що німецький уряд прийняв його вимоги: Бригада матиме власну форму, своїх ірландських офіцерів, сама обиратиме ті ділянки фронту, де вона воюватиме, витрати на неї будуть повернуті німецькому уряду республіканським урядом Ірландії, коли той буде сформовано. Він знав так само чудово, як і вони, що все це пантоміма, бо Ірландська бригада на середину 1915 року не набрала добровольців навіть для того, щоб сформувати одну роту: туди завербувалося лише близько сорока людей, і не було певності, що всі вони в ній залишаться. Багато разів він себе запитував: «Доки триватиме цей фарс?» У своїх листах до Еойна Мак-Нейла та Джона Дівоя він почував себе зобов’язаним запевняти їх, що, хоч і повільно, але Ірландська бригада стає реальністю. Кількість добровольців потроху зростає. Було необхідно, щоб вони прислали ірландських офіцерів, які увійшли б до Бригади й стали б командирами майбутніх взводів і рот. Вони йому це обіцяли, але їм, либонь, також довелося долати труднощі, прибув лише капітан Роберт Монтейт. Хоч, правду кажучи, незламний Монтейт один був вартий цілого батальйону.

Перші ознаки подій, які наближалися, Роджер побачив тоді, коли по закінченні зими стало з’являтися зелене листячко на липах вулиці Унтер-ден-Лінден. Заступник державного секретаря міністерства закордонних справ одного дня на одній із їхніх періодичних зустрічей досить різко повідомив його, що високе німецьке командування не довіряє його помічникові Ейвінду Адлеру Кристенсену. Є підстави вважати, що він інформатор британської розвідки. Він повинен негайно розлучитися з ним.

Це повідомлення було великою несподіванкою для Роджера, й спочатку він його відхилив, зажадавши доказів. Йому відповіли, що служби німецької розвідки не зробили б такої заяви, якби не мали поважних підстав, щоб її пред’явити. Позаяк тими днями Ейвінд виявив бажання поїхати на кілька днів до Норвегії побачитися з родичами, Роджер на це погодився. Він дав йому грошей і провів його на вокзал. Більш ніколи він уже його не побачив. Відтоді ще одна причина внутрішньої тривоги приєдналася до попередніх: чи можливо, щоб божественний вікінг був англійським шпигуном? Він став нишпорити у своїй пам’яті, намагаючись знайти в ці останні місяці, коли вони жили разом, якусь подію, вчинок, суперечність, необачно кинуте слово, яке виказало б його. Але не знайшов нічого. Він намагався заспокоїтися, переконуючи себе, що ця плітка була маневром, до якого вдалися ці тевтонські аристократи, упереджені пуритани, запідозривши, що його взаємини з норвежцем були не зовсім чисті, а тому вирішили розлучити їх, удавшись до першої-ліпшої вигадки, навіть до обмови. Але сумніви повернулися й забрали в нього сон. Він лише зрадів, коли довідався, що Ейвінд Адлер Кристенсен вирішив податися з Норвегії до Сполучених Штатів, не повертаючись до Німеччини.

20 квітня 1915 року прибув до Берліна молодий Джозеф Планкет як делегат від «Добровольців» та ІРБ, після того як подолав довгий і плутаний шлях через половину Європи, щоб не потрапити в сіті британської розвідки. Як він зміг докласти стільки зусиль, обплутаний стількома хворобами? Йому ще не виповнилося й двадцяти семи років, але він уже був схожий на скелет, напівпаралізований поліомієлітом і хворий на сухоти, які іноді робили його обличчя схожим на череп. Будучи сином заможного аристократа Джорджа Нобля Планкета, директора Національного музею Дубліна, Джозеф розмовляв англійською мовою з аристократичним акцентом, одягався абияк, у якісь недоладні штани, в сурдут, який був для нього завеликий, і капелюх, насунутий на самі брови. Але досить було його почути й перекинутися з ним кількома словами, щоб відкрити за цією зовнішністю паяца, зруйнованим тілом і карнавальним одягом надзвичайно глибокий розум, проникливий, як мало в кого, величезну літературну культуру й палкий дух, готовий боротися й принести себе в жертву за справу Ірландії, який справив таке глибоке враження на Роджера Кейсмента, коли він розмовляв із ним у Дубліні на зустрічах «Добровольців». Він писав вірші містичного змісту, був, як і Патрик Пірс, щирим віруючим і знав досконало іспанських містиків, а надто святу Тересу Ісусову та Сан Хуана де ла Круса, чиї вірші іспанською мовою цитував напам’ять. Як і Патрик Пірс, він у середовищі «Добровольців» завжди належав до найрадикальніших, і це наближало його до Роджера. Слухаючи цих двох, Роджер мав звичай казати, що Пірс і Планкет, схоже, шукають мучеництва, переконані в тому, що лише відчайдушний героїзм і зневага до смерті, характерні для титанічних героїв, що населяли ірландську Історію від Кучулена, Фіонна[12] й Овена Роу[13] до Вулфа Тоуна[14] й Роберта Еммета[15], й готовність померти, як помирали християнські мученики в первісні часи, може принести у свідомість більшості ірландців ту ідею, що здобути свободу можна, лише взявшись за зброю й оголосивши війну поневолювачам. Із жертовної самопожертви синів Ейре народиться вільна країна без колонізаторів, без експлуататорів, де правитимуть закон, християнство та справедливість. Майже божевільний романтизм Джозефа Планкета та Патрика Пірса іноді лякав Роджера Кейсмента в Ірландії. Але тими тижнями в Берліні, слухаючи молодого поета й революціонера в ті погожі дні, які весна наповнила квітами, а сади й дерева в парках знову зазеленіли, Роджер почував себе схвильованим і зворушеним і палко бажав вірити в усе, що казав йому щойно прибулий гість.

Він привіз радісні новини з Ірландії. Розкол «Добровольців» у їхньому ставленні до європейської війни, на думку Планкета, прояснив речі. Безперечно, велика більшість поділяє тезу Джона Редмонда про необхідність воювати спільно з імперією і вербуватися до британського війська, але меншість, яка зберігає вірнісіь принципам «Добровольців», нараховує багато тисяч людей, сповнених рішучості битися, це справжнє військо, об’єднане, згуртоване, що ясно бачить перед собою свою мету й готове померти за Ірландію. Нині існує міцна спілка між «Добровольцями» та ІРБ, а також ірландською «Народною армією», «Народним військом», яке утворили марксисти й синдикалісти, такі як Джім Ларкін та Джеймс Коннолі, і «Син Файном» Артура Ґрифіца. Навіть Шин О’Кейсі, який люто нападав на «Добровольців», називаючи їх «синочками буржуазних татусів», тепер схиляється до співпраці. Тимчасовий комітет, яким керують Том Кларк, Патрик Пірс і Томас МакДонеґ, разом з іншими готує повстання вдень і вночі. Обставини для збройного виступу виникли сприятливі. Європейська війна створює унікальну нагоду. Надзвичайно важливо, щоб Німеччина допомогла їм, надіславши півсотні тисяч рушниць і перекинувши своє військо на британську територію та атакувавши ірландські порти, мілітаризовані Королівським морським флотом. Спільні дії можуть забезпечити перемогу німцям. Ірландія, нарешті, стане незалежною і вільною.

Роджер цілком погоджувався з гостем. Це була його давня теза, й саме тому він тепер перебуває в Берліні. Він наполегливо зажадав, щоб Тимчасовий комітет ухвалив рішення: наступальна операція німецьких військово-морських та сухопутних сил має бути тією неодмінною умовою, без якої повстання починати не слід. Без такого вторгнення німецької армії воно зазнає краху, бо з погляду військово-матеріального забезпечення сили будуть надто нерівні.

— Але ви, сер Роджер, — урвав його Планкет, — забуваєте про один фактор, який переважає фактор військової сили та кількість солдатів: містику. Ми її маємо, а англійці — ні.

Вони розмовляли в напівпорожній таверні. Роджер пив пиво, а Джозеф — прохолоджувальний трунок. Закурили. Планкет розповів, що Ларкфілд Мейнор, його дім у кварталі Кіммейдж у Дубліні, перетворено на кузню й арсенал, де виготовляють гранати, бомби, багнети, піки та шиють прапори. Він розповідав про все це, вимахуючи руками, у стані трансу. Він розповів йому також, що Тимчасовий комітет вирішив приховати від Еойна Мак-Нейла домовленість про повстання. Роджер здивувався. Як можна було тримати в таємниці подібне рішення від чоловіка, що був засновником «Добровольців» і є президентом цієї організації?

— Усі ми його шануємо, й ніхто не ставить під сумнів патріотизм і чесність професора Мак-Нейла, — пояснив Планкет. — Але він надто поміркований. Він вірить у можливість переконувати та в мирні методи. Ми поінформуємо його, коли буде вже пізно перешкодити повстанню. Тоді, ніхто в цьому не сумнівається, він приєднається до нас на барикадах.

Роджер працював день і ніч із Джозефом, готуючи на тридцяти двох сторінках план повстання в усіх його подробицях. Обидва подали його в Канцелярію та в Адміралтейство. У плані передбачалося, що військові сили британців в Ірландії будуть розпорошені між різними гарнізонами й можуть бути легко розбиті. Німецькі дипломати, чиновники та військові керівники були глибоко вражені, слухаючи цього калічного молодика, вдягненого, як клоун, який, говорячи, перетворювався й пояснював із математичною точністю та великою інтелектуальною переконливістю ті переваги, які виникнуть, коли німецьке вторгнення відбудеться одночасно з націоналістичною революцією. Передусім ті з німців, які знали англійську мову, вислухали Планкета з великою увагою, заінтриговані його невимушеністю, твердістю й екзальтованою риторикою, з якою він викладав свої плани. Але навіть ті, хто не розумів англійської й мусив чекати, поки перекладач перекладе його слова, дивилися з глибоким подивом на енергійну й нестямну жестикуляцію цього калічного посланця ірландських націоналістів.

Вони слухали їх, записували ті прохання, з якими зверталися до них Джозеф і Роджер, проте нічого не обіцяли. Ані вторгнення їхніх військ, ані того, що надішлють півсотні тисяч рушниць із відповідною кількістю набоїв. Усе це буде розглянуто в рамках глобальної стратегії війни. Рейх схвалює прагнення ірландського народу здобути незалежність і має намір підтримати його законні прагнення. Нічого більш конкретного німці не обіцяли.

Джозеф Планкет перебув майже два місяці в Німеччині, живучи зі скромністю, яку можна було порівняти зі скромністю самого Роджера Кейсмента, до 20 Липня, коли вирушив до швейцарського кордону, маючи намір повернутися в Ірландію через Італію й Іспанію. Молодий поет не звернув уваги на мізерну кількість бійців, яку набрала Ірландська бригада. У кінцевому підсумку, він не виявив найменшої симпатії до цього військового утворення. Чому ж так?