Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПАРИЖ»

— Тоді він міг би виявляти їх трохи частіше, — сказав Лаперуз. — Ось, наприклад: коли вранці він іде разом з іншими до школи, я вихиляюся зі свого вікна, щоб подивитись, як він іде. І що ви думаєте? Він не обертається!

Я хотів був пояснити йому, що Борис, поза всяким сумнівом, просто не хотів виставляти себе на посміх перед товаришами, які вчепилися б за таку нагоду, проте в цю мить із подвір’я долинули крики.

Лаперуз ухопив мене за лікоть і сказав зміненим голосом:

— Слухайте! Слухайте! Вони повертаються.

Я подивився на нього. Він тремтів усім тілом.

— Ви боїтеся цих шибеників? — запитав я.

— Ні, ні, — збентежено заперечив він. — Як ви могли подумати! — Тоді раптом швидко сказав: — Я мушу зійти вниз. Перерва триває лише кілька хвилин, а ви ж знаєте, що я наглядаю за уроками. Прощавайте. Прощавайте.

Він кинувся в коридор, навіть не потиснувши мені на прощання руку. Через мить я почув, як він спотикається на сходах. Я кілька хвилин дослухався, не бажаючи потрапляти на очі учням. Я чув, як вони кричать, сміються і співають. Потім пролунав дзвоник, і незабаром відновилася тиша.

Я пішов побачитися з Азаїсом і взяв у нього дозвіл для Жоржа покинути урок, щоб поговорити зі мною. Він прийшов до мене в ту саму невеличку залу, в якій прийняв мене спочатку Лаперуз.

Як тільки Жорж опинився наодинці зі мною, він визнав за потрібне прибрати насмішкуватого виразу. Це був його спосіб приховувати збентеження. Але я не певен, котрий із нас двох був збентежений більше. Він був насторожі, бо знав, безперечно, що йому читатимуть мораль. Мені здалося, він вирішив наперед наготувати зброю, яку міг використати проти мене, тому що, перш ніж я навіть устиг рота розкрити, як він уже запитав у мене, як там ведеться Олів’є, таким глузливим тоном, що я охоче врізав би йому ляпаса. Так, він готував свій захист проти мене. «І знайте, я не боюся вас», — здавалося, промовляв його іронічний погляд, глузлива складка його губів і тон його голосу. Я відразу втратив усю впевненість у собі й думав тільки про те, щоб не показати цього. Промова, яку я підготував, тепер здавалася мені недоречною. Я не мав у нього авторитету, необхідного для того, щоб виступити в ролі суворого судді. У глибині душі я відчував до Жоржа неабиякий інтерес.

— Я не збираюся тебе сварити, — сказав я нарешті. — Я хочу лише остерегти тебе. (І попри мою власну хіть, усе моє обличчя всміхалося.)

— Скажіть спочатку, це вас мати послала?

— І так, і ні. Я справді розмовляв із твоєю матір’ю. Але це було кілька днів тому. Але вчора я мав про тебе дуже важливу розмову з однією дуже важливою особою, якої ти не знаєш. Ця особа приходила до мене, щоб поговорити про тебе. Це слідчий. Саме за його дорученням я й розмовляю з тобою. Ти знаєш, чим займається слідчий?

Жорж несподівано зблід, і, мабуть, його серце на мить зупинилося. Він стенув плечима, але його голос трохи тремтів:

— Ну то кажіть, що наговорив вам дядечко Профітандьє.

Самовпевненість цього малого вибивала мене з колії. Звичайно, найпростіше було б перейти відразу до діла. Але мій розум так налаштований, що він не схильний шукати найпростішого виходу й невтримно заводить мене на всілякі манівці. Щоб пояснити свою поведінку, яка відразу по тому здалася мені абсурдною, але була цілком спонтанною, я можу сказати, що моя остання розмова з Поліною надзвичайно мене схвилювала. Роздуми, які вона спричинила, я відразу ж переніс у свій роман у формі діалогу, що вельми пасував декотрим із моїх персонажів. Я досить рідко безпосередньо використовую те, що мені пропонує життя, але на цей раз історія з Жоржем мені дуже допомогла; здавалося, моя книжка чекала саме на неї, так відразу знайшла вона в ній своє місце; мені довелося змінити лише деякі незначні деталі. Але я подав цю історію (я маю на увазі крадіжку грошей) не в прямому викладі. У мене йдеться лише про її наслідки, про які читач довідується з розмов. Я занотував ці розмови в записнику, який завжди ношу із собою в кишені. Натомість історія з фальшивими монетами, в тому вигляді, в якому мені підніс її Профітандьє, навряд чи могла згодитися для мого роману. І саме тому, безперечно, замість викласти Жоржеві все навпростець, тобто відразу перейти до суті нашої з ним розмови, я став шукати обхідні шляхи.

— Я хотів би, щоб ти спочатку прочитав ці кілька рядків, — сказав я. — Ти зрозумієш, чому я пропоную тобі їх прочитати.

І подав йому свого записника, розкривши його на тій сторінці, яка могла його зацікавити.

Я повторюю: цей жест видається мені тепер абсурдним. Але у своєму романі саме через подібне читання я мав намір остерегти наймолодшого зі своїх героїв. Мені важливо було знати реакцію Жоржа; я сподівався, вона дасть мені неоціненний матеріал... і допоможе навіть оцінити якість того, що я вже написав.

Наводжу згадуваний уривок: