Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ПАРИЖ»

— Ні, бо мені треба повернутися сюди на дванадцяту. Я матиму час лише потиснути йому руку. Але мені цього досить. Ага, скажи-но, поки я не заснув: коли ми знову побачимося?

— Не раніш як за кілька днів. Не раніш як я виплутаюся з цієї халепи.

— Але ж... Може, я зміг би допомогти тобі?

— Щоб ти мені допоміг? Ні. Так не годиться. Мені тоді здаватиметься, що я тебе обшахрував. Спи спокійно.

IV

Мій батько був йолоп, але мати мала тямку в голові; вона була квієтисткою; ця маленька лагідна жінка часто мені казала: «Сину, ви будете прокляті». Але це її анітрохи не турбувало.

Фонтенель

Ні, не до своєї коханки ходив Венсан Моліньє щовечора. Хоча ходить він дуже швидко, ми спробуємо простежити, куди він іде. Від верхньої частини вулиці Нотр-Дам-де-Шан, де він мешкає, Венсан спускається до вулиці Сен-Пласід, її продовження; потім виходить на вулицю Бак, де йому ще зустрічаються кілька запізнілих буржуа. Він зупиняється на вулиці Вавилон перед ворітьми, які перед ним відчиняються. Тут живе граф де Пасаван. Якби Венсан не бував тут часто, він би не заходив так сміливо в цей розкішний палац. Лакей, що проводить його в дім, дуже добре знає, яка боязка невпевненість ховається під цією вдаваною самовпевненістю. Венсан умисне не віддає лакею свого капелюха, а здалеку кидає його на крісло. А проте, не так уже й давно Венсан сюди ходить. Робер де Пасаван, який називає себе тепер його другом, має багато друзів. Я не знаю, як вони з Венсаном познайомилися. Мабуть, це сталося в ліцеї, хоч Робер де Пасаван значно старший, аніж Венсан. Потім на кілька років вони втратили один одного з виду, а зовсім недавно знову зустрілися, одного вечора, коли, цілком випадково, Олів’є супроводжував брата в театр. В антракті Робер де Пасаван почастував обох братів морозивом. Того вечора він довідався, що Венсан нещодавно закінчив екстернат і що він іще не вирішив, куди влаштується інтерном. Сказати правду, природничі науки приваблювали його більше, ніж медицина. Але ж треба заробляти собі на життя... Одне слово, Венсан залюбки прийняв пропозицію, з якою через якийсь час звернувся до нього Робер де Пасаван, за певну винагороду щоночі доглядати його старого батька, який почував себе не дуже добре після перенесеної досить тяжкої операції. Йому треба було робити перев’язку, делікатні зондування, уколи та й інші я не знаю які процедури, що потребували рук фахівця. Але, крім того, у віконта були деякі таємні причини, що спонукали його зблизитися з Венсаном. А Венсан мав свої підстави, щоб на це погодитися. Щодо таємних причин Робера, то ми спробуємо незабаром їх розкрити. Що ж до підстав Венсана, то вони були вельми прості: він відчував гостру потребу в грошах. Коли у вас добре серце, а здорове виховання ще з малих літ розвинуло у вас почуття відповідальности, то ви не спроможні зробити жінці дитину й не відчути, що це накладає на вас певні обов’язки, а надто коли ця жінка покинула свого чоловіка, щоб піти з вами. До цього Венсан жив досить доброчесним життям. Пригода з Лорою здавалася йому, залежно від того, в які години дня він про це думав, або жахливою, або цілком природною. Річ у тім, що часто буває досить скласти докупи кілька маленьких подій, дуже простих і дуже природних, якщо розглядати кожну з них окремо, щоб одержати в сумі подію жахливу. Він повторював собі все це, йдучи до Робера, але всі ці міркування не могли визволити його з халепи, в яку він потрапив. Звичайно ж, йому й на думку не спадало взяти цю жінку повністю на своє утримання, одружитися з нею, після того як вона розлучиться з чоловіком, або жити з нею, не одружуючись. Він не міг не признатися собі, що не відчуває до неї великого кохання, але він знав, що їй немає на що жити в Парижі. Через нього вона потрапила в це скрутне становище, і він просто мусив надати їй принаймні першу тимчасову допомогу — а сьогодні він мав для цього значно менше можливостей, ніж учора, менше, аніж кілька днів тому. Бо на минулому тижні він ще мав п’ять тисяч франків, які його мати терпляче й з великими труднощами зібрала, щоб полегшити початок його кар’єри; цих п’яти тисяч, звичайно, вистачило б для пологів його коханки, для того, щоб оплатити її перебування в клініці, забезпечити перший догляд дитині. Тоді якого біса послухався він тієї поради? Який біс нашепотів йому, що ця сума, яку він уже подумки віддав тій жінці, сума, яку він їй завинив і яку беріг для неї, вважаючи неприпустимим щось витратити з неї на власні потреби, який біс нашепотів йому одного вечора, що ця сума, мабуть, виявиться недостатньою? Ні, це не був Робер де Пасаван. Робер ніколи не казав йому нічого подібного, але саме в той вечір він запропонував Венсанові повести його в салон для гри, і Венсан погодився піти з ним.

Цей гральний заклад мав ту підступну характеристику, що все там відбувалося між світськими людьми, між друзями. Венсан відрекомендував свого друга Венсана і тим, і тим. Венсан, захоплений зненацька, не міг грати у велику гру того вечора. Він майже не мав при собі грошей і відмовився від кількох банкнот, що їх запропонував йому позичити віконт. Але в той вечір йому щастило, і він пожалкував, що не ризикнув більшою сумою, і пообіцяв собі вернутися сюди завтра.

— Тепер усі вас тут знають, і мені нема потреби вас супроводжувати, — сказав йому Робер.

Гра відбувалася в П’єра де Брувіля, якого називали просто Педро. Після того першого вечора Робер де Пасаван надав своє авто в розпорядження свого нового друга. Венсан приходив близько одинадцятої, чверть години теревенив із Робером, курячи сигарету, потім підіймався на другий поверх, затримувався біля графа на довший чи коротший час, залежно від настрою свого пацієнта, його терпіння та стану здоров’я на даний момент. Потім авто відвозило його на вулицю Флорентен, до Педро, звідки воно забирало його через годину й доставляло не додому, бо Венсан боявся привертати до себе зайву увагу, а до найближчого перехрестя.

Позаминулої ночі Лора Дув’єр, сидячи на сходах, які вели до помешкання Моліньє, чекала Венсана до третьої ранку — він повернувся лише тоді. А втім, тієї ночі Венсан уже не їздив до Педро. Йому більше не було чого там програвати. Минуло вже два дні, відтоді як у нього не залишилося жодного су з його п’яти тисяч франків. Він відверто розповів про все Лорі. Він сказав, що більш нічого не зможе зробити для неї. Він порадив їй повернутися до чоловіка або до батька й у всьому признатися. Але признання було тепер неможливим для Лори, й вона не могла про це навіть помислити. Умовляння коханця викликали в ній лише обурення, а коли минуло обурення, то прийшов розпач. Саме в такому стані й застав її Венсан. Вона не хотіла з ним розлучатися. Він випручався з її обіймів. Звичайно ж, йому довелося зробити над собою зусилля, щоб виявити належну твердість, бо він мав вразливе серце. Та оскільки ним керували радше любощі, ніж кохання, то йому було легко перетворити твердість своєї поведінки на обов’язок. Він не відповідав на її благання, на її нарікання; і, як потім розповів Бернарові Олів’є, що їх чув, вона залишилася, після того як Венсан зачинив перед нею двері, сидіти на сходах, довго плачучи в темряві.

Після тієї ночі минуло вже понад сорок годин. Учора Венсан не ходив до Робера де Пасавана, чиєму батькові, здавалося, стало краще. Але сьогодні його викликали туди телеграмою. Робер хотів його бачити. Коли Венсан увійшов до тієї кімнати, що правила Роберові за кабінет для праці та куріння, кабінет, у якому він перебував найбільше часу і який наказав обставити та прикрасити на свій смак, Робер, не підводячись, недбало подав йому руку, через плече.

Робер писав. Він сидів за письмовим столом, де були розкладені якісь книжки. Скляні двері перед ним були розчинені в сад, на місячне світло. Робер заговорив, не обертаючись:

— Ви знаєте, що я зараз пишу? Але пообіцяйте, що нікому про це не скажете... Маніфест, у якому я повідомляю про вихід журналу Дюрмера. Звичайно ж, я не підписуюся своїм прізвищем... тим більше, що я не шкодую для нього слів похвали... Звісно, рано чи пізно стане відомо, що цей журнал фінансую я, але я волів би, щоб про мою співпрацю в ньому довідались якомога пізніше. Отже — про це ні слова! До речі: ви, здається, казали мені, що ваш брат пише? Нагадайте, як його звуть.

— Олів’є, — сказав Венсан.

— Атож, Олів’є, я забув... Та не стійте ви отак на ногах. Сідайте в крісло. Вам не холодно? Може, зачинити двері?.. Він пише вірші чи не так? Я хочу, щоб він мені їх приніс. Звісно, я не можу обіцяти, що неодмінно їх надрукую, а проте, я здивувався б, якби вони виявилися поганими. Він здається дуже розумним хлопцем, ваш брат. А крім того, відчувається, він цілком у курсі подій. Я хотів би поговорити з ним. Скажіть йому, щоб прийшов познайомитися зі мною. Згода? Я на вас розраховую. Сигарету? — і він простяг Венсанові свій срібний портсигар.

— Не відмовлюся.

— А зараз послухайте-но, Венсане. Я хочу поговорити з вами дуже серйозно. Ви поводились, як мала дитина, того вечора... І я теж, до речі. Я не кажу, що вчинив помилку, привівши вас до Педро. Але я почуваю себе трохи відповідальним за те, що ви програли стільки грошей. Я кажу собі, що ви програли їх із моєї вини. Не знаю, чи це і є те, що називають докорами сумління, але це починає шкідливо впливати на мій сон і моє травлення, слово честі! А потім я думаю про бідолашну жінку, про яку ви мені розповіли... Але це вже належить до іншої сфери, не чіпаймо цієї теми, вона священна. Я лише кажу вам, що хочу, що прагну, що я вирішив з абсолютною непохитністю надати у ваше розпорядження суму, еквівалентну тій, яку ви втратили — це було п’ять тисяч франків, чи не так? — і яку ви поставите на кін знову. Повторюю, що ви програли її з моєї вини, так мені принаймні здається, і я вам заборгував ці гроші, тож ви не повинні дякувати мені за них. Ви мені їх повернете, якщо виграєте. Якщо ж ні — тим гірше для вас і для мене, але ми будемо квити! Повертайтеся до Педро сьогодні ввечері, так, мовби з вами нічого не сталося. Авто вас туди відвезе, потім воно приїде сюди забрати мене й відвезти до леді Ґрифіт, куди ви потім приїдете, щоб зі мною зустрітися. Я вірю у ваш успіх. Авто повернеться до Педро, щоб вас забрати.

Він висунув шухляду, дістав звідти п’ять банкових білетів і передав їх Венсанові.