Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

Розмовляючи не лише з іншими, а й з самим собою, Роланд повів далі.

— За кожну хвилину, яку ми проживаємо на іншому боці, у Кальї, тут минає півтори. Чи, можливо, навіть дві.

— Ні, не дві, — заперечив Едді. — Тут я впевнений. Час пливе швидше, але не вдвічі. — Проте тривожний погляд, яким він зиркнув на дату в газеті, свідчив, що він у цьому не впевнений.

— Навіть якщо й так, — сказав Роланд, — усе, що ми можемо, — йти вперед.

— До п'ятнадцятого липня, — додала Сюзанна. — Коли Балазар і його джентльмени перестануть бути чемними.

— Може, варто покинути цих кальїнців, нехай собі роблять, як знають, — сказав Едді. — Мені самому неприємно це казати, Роланде, але я так думаю.

— Ми не можемо цього зробити, Едді.

— Чому?

— Тому що у Каллагена є чорна Тринадцятка, — пояснила Сюзанна. — Його ціна за неї — наша допомога. Нам потрібна ця річ.

Роланд похитав головою.

— Він віддасть її будь-що. Мені здавалося, я вам чітко це пояснив. Він боїться її.

— Ага, — сказав Едді. — Я теж.

— Ми повинні їм допомогти, бо це шлях Ельда, — сказав Роланд, звертаючись до Сюзанни. — А ще тому, що шлях ка — це завжди шлях обов'язку.

Йому здалося, що в глибині її очей майнув якийсь проблиск, наче він сказав щось смішне. Але розсмішив він не Сюзанну. То була чи Детта, чи Мія. Питання тільки в тому, котра з них. Чи обидві?

— Тут так неприємно, — сказала Сюзанна. — Ця пітьма.

— На пустирі буде краще, — запевнив Джейк. Він перший покрокував далі тротуаром, і всі пішли за ним. — Троянда робить усе навколо кращим. Побачите.

Перетнувши П'ятдесяту, Джейк пришвидшив ходу. На ближчому до центру боці Сорок дев'ятої перейшов на повільний біг. А на розі Другої та Сорок восьмої помчав щодуху. Він нічого не міг із собою вдіяти. На Сорок восьмій світлофор трохи посприяв йому зеленим, але щойно Джейк ступив на тротуар, заблимав червоним.

— Джейку, зачекай! — погукав ззаду Едді, але Джейк не зупинився. Напевно, не міг зупинитися. Едді теж відчував непереборний потяг до троянди. Роланд і Сюзанна — також. У повітрі наростало дзижчання, тихеньке і приємне — повна протилежність до бридкої чорноти, що вирувала довкола.

Для Роланда це гучання принесло із собою спогади про Меджис і Сюзен Дельґадо. Про поцілунки на матраці з пахучої трави.

Сюзанна пригадала, як малою залазила на коліна батькові й притулялася гладенькою дитячою щокою до шорсткого светра. Як заплющувала очі й глибоко вдихала його неповторний запах: суміш файкового тютюну, гаультерії і „Мастеролу“,[30] який він втирав у зап'ястки, де артрит почав гризти його в двадцять п'ять років — неймовірно ранньому віці. Ці пахощі означали для неї одне: що все добре.