Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

— Ні, любий. Тато й дядечко Моз заснували для мене трастовий фонд, але в п'ятдесят дев'ятому році, коли мені виповнилося двадцять п'ять, я отримала право сама розпоряджатися грішми. — Вона перевела на нього погляд своїх очей — темних, напрочуд гарних і виразних. — Ну от. Тепер ти більше не дійматимеш мене питаннями, скільки мені років. Сам можеш вирахувати, якщо вмієш віднімати.

— Це неважливо, — сказав Едді. — Час — це лише обличчя на воді.

Від цих слів у Роланда по руках побігли мурашки. Десь далеко — либонь, на розкішному полі криваво-червоних троянд, од якого їх досі відділяла чимала відстань, — через його могилу перечалапав птах расті.

— Нам потрібна готівка, — сухо й по-діловому сказав Джейк.

— Та? — Едді насилу відірвав погляд від Сюзанни.

— Кажу: готівка потрібна, — повторив Джейк. — Ніхто не прийме чека, хай навіть виданого самим банком, якщо це чек тринадцятирічної давності. Особливо якщо він на суму декілька мільйонів доларів.

— Джейку, звідки ти про таке знаєш? — поцікавилася Сюзанна.

Джейк знизав плечима. Хоч-не-хоч (зазвичай неохоче), але мусив визнати, що він син Елмера Чемберза. Той не належав до хороших хлопців цього світу (Роланд би нізащо в житті не назвав його воїном Білості), проте досконало володів мистецтвом «забою», як називали це телевізійники. «Великий мисливець за трунами в країні ТеБе», — подумав Джейк. Можливо, це було трохи несправедливо, але сказати, що Елмер Чемберз знав різні лазівки, було якраз справедливо. І авжеж, він був Джейком, сином Елмера. Він не забув обличчя свого батька, хоча іноді дуже про це шкодував.

— Готівка, — підтвердив Едді. — Така оборудка має оплачуватися лише готівкою. Як буде чек, ми обміняємо його на зелені в шістдесят четвертому, а не в сімдесят сьомому. Складемо гроші в спортивну сумку… Сьюз, у шістдесят четвертому вже продавалися спортивні сумки? Хоча байдуже. Забудь. Ми запхаємо їх до сумки й заберемо до сімдесят сьомого. Не обов'язково це повинен бути день, коли Джейк купив «Чарлі Чух-Чуха» і «Книгу загадок», але має бути близенько.

— І щоб не після п'ятнадцятого липня сімдесят сьомого, — докинув Джейк.

— Точно, — кивнув Едді. — Після п'ятнадцятого з'ясується, що Балазар переконав Тауера продати землю, і гарна ж буде картина: ми з торбою бабосів у руці й з дурнуватими усмішками на пиках, бо день довгий, а грошей багато.

Хвильку всі мовчали — можливо, обмірковували цю зловісну картину. Першим порушив мовчанку Роланд:

— У вас усе так просто. Чом би й ні? Вам трьом видається, що дверні проходи між моїм світом і вашим з усіма тими тек-сі, астином і фотеграфіями — це щось настільки ж повсякденне, як для мене їхати верхи на мулі. Чи ховати шестизарядник. Звісно, у вас є всі причини так вважати, бо ж кожному довелося пройти крізь ті двері. А Едді навіть двічі — спершу до цього світу, а потім назад до свого.

— Скажу тобі, що повертатися до Нью-Йорка було не прикольно, — сказав Едді. — Забагато стрілянини. Не кажучи вже про відрізану голову мого брата, що покотилася підлогою в кабінеті Балазара.

— Проходити крізь двері у Датч-Гіл теж було непросто, — додав Джейк.

Роланд кивнув, беззастережно приймаючи їхні аргументи.

— Усе життя я вірив у те, що ти сказав тоді, коли ми з тобою познайомилися вперше, Джейку… те, що ти сказав перед смертю.

Збліднувши, Джейк опустив очі й нічого не відповів. Він не любив про це згадувати (на щастя, й самі спогади, що їх зберегла пам'ять, були нечіткі, розмиті), та й Роланд теж — Джейк це знав напевно. «Все правильно! — подумав він. — Логічно, що ти волієш про це забути! Ти впустив мене у прірву! Ти кинув мене вмирати!»

— Ти сказав, що цей світ не єдиний, існують інші, — вів далі Роланд, — і це справді так. Нью-Йорк у всьому своєму розмаїтті — це лише один з багатьох світів. Те, що нас знову і знову притягує туди, пов'язано з трояндою. У цьому я нітрохи не сумніваюся. Так само, як не сумніваюся в тому, що певним, не зрозумілим навіть мені самому чином, троянда — це і є Темна вежа. Або…

— Або це ще одні двері, — пробурмотіла Сюзанна. — Ті, що ведуть до самої Темної вежі.