Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

Крик Френка Тейвері пронизав їхні вуха, і його нога вивільнилася.

Роланд почув хрипкі крики натуги, які затьмарив пронизливий вереск болю. Там щось сталося, і Джейк чимось зарадив. Питання було тільки в тому, чи достатньо було цього, щоб виправити ситуацію?

У повітря злетів фонтан бризок: то Вовки на повному ходу занурилися у Вайє й галопували вбрід на своїх сірих конях. Тепер стрілець бачив їх чітко. Вони скакали радами по п'ятеро й шестеро, пришпорюючи коней. Загалом близько шістдесяти. На дальньому боці ріки вони зникнуть за порослим травою крутим берегом, а потім знову вигулькнуть. До них залишатиметься менше милі.

Потім знову зникнуть, востаннє, за останнім пагорбом, усі, якщо триматимуться разом, як зараз, і для Джейка то буде останній шанс прийти й сховатися в укритті.

Роланд свердлив поглядом стежку, сподіваючись побачити на ній дітей — Джейка, — але ніхто не з'являвся.

Вовки зараз мчали західним берегом ріки, копита їхніх коней здіймали дощ із бризок, що в промінні ранкового сонця зблискували, мов золото. В усі боки розліталися грудки землі й фонтани піску.

Джейк узяв Френка під одну руку, Бенні — під другу, й так вони понесли його, швидко, не зважаючи на каміння під ногами. Френсін бігла слідом.

Вони проминули останній поворот, і Джейк відчув шалену радість — у канаві через дорогу стояв Роланд, стояв на варті, тримаючи здорову ліву руку на руків'ї свого револьвера, у зсунутому з лоба капелюсі.

— Це мій брат! — прокричала йому Френсін. — Він упав! Втрапив ногою в яму!

Зненацька Роланд зник.

Френсіс роззирнулася довкола: не злякано, а спантеличено.

— Що?..

— Не рухайся, — сказав Джейк, бо нічого більш путнього не спало на думку. Інших думок у нього не було. Якщо стрілець теж нічого не намислив, вони можуть загинути просто тут.

— Моя щиколотка… горить, — прохрипів Френк Тейвері.

— Заткнися, — сказав Джейк, і Бенні розсміявся. Радше від шоку, але сміх був справжній. Джейк глянув на нього понад головою заплаканого скривавленого Френка Тейвері… й підморгнув. Бенні підморгнув у відповідь. Отак просто вони знову стали друзями.

Лежачи в темряві сховку біля Едді й вдихаючи гострий запах прілого листя, Сюзанна зненацька відчула, як низ живота хапають перейми. Наступної ж миті лівий бік мозку пронизало списом гострого болю, від чого ліва половина обличчя й шиї заніміла. Водночас перед внутрішнім зором стали з'являтися видива великої бенкетної зали: печеня, що парує, фарширована риба, стейки, великі пляшки шампанського, чаші з соусом, червоне вино рікою. Вона почула, як хтось грає на фортепіано і співає. «Хтось врятував, хтось врятував, хтось врятував сьогодні мо-о-оє життя».

«Ні!» — закричала Сюзанна, опираючись силі, яка хотіла її поглинути. Чи було в тієї сили ім'я? Авжеж, було. Вона звалася Матір'ю, її рука колисала люльку, а рука, що колише люльку, править св…

Ні! Дай мені закінчити! Пізніше, якщо схочеш заволодіти тілом, я тобі допоможу! Але зараз я боротимуся зубами й нігтями! Навіть якщо для цього доведеться вбити себе і твоє дорогоцінне дитятко, я це зроблю. Чуєш мене, суко?

Якусь мить була лише темрява, відчуття ноги Едді, що притискалася до її стегна, заніміння в лівій половині обличчя, грім копит, що наближався, ядучий запах листя і звуки дихання Сестер, які готувалися до свого бою. А потім десь із надр голови, з-за Сюзанниного лівого ока, до неї вперше заговорила Мія. Кожне слово було чітким і ясним.

Що ж, бийся. Жінко. Чим зможу — допоможу. Але потім ти виконаєш обіцяне.