Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

Джейк пішов слідом, бо не знав, що ще можна зробити. Юк неспокійно завовтузився у нього на руках і заскімлив. Джейк тихо цитьнув, і пухнастик здивовано на нього кліпнув.

— Вибач, друже. Але ти маєш сидіти тихо.

Цікаво, чи його «я» зразка 1977 року вже на пустирі? Там Джейк послизнувся і, вдарившись, знепритомнів. Чи це вже сталося? Та Едді має рацію: нема сенсу гадати. Подобалося це Джейкові чи ні, але він знав, що це правда: зараз вони мають бути тут, а не там. І їм треба побачити папірець, який Балазар показував Кельвінові Тауеру.

Едді навіть устиг прочитати перші кілька рядків, поки Джек Андоліні не сказав:

— Бос, мені це не подобається. Тут якась підстава.

Балазар кивнув.

— Згоден. Містере Торен, крім нас, тут хтось є? — Його голос звучав спокійно і поштиво, проте очі стривожено бігали, вишуковуючи у величезному приміщенні можливих сховків.

— Ні, — відповів Тауер. — Є ще Серджіо, магазинний кіт. Думаю, він десь тут прича…

— Ніякий це не магазин, — перебив Бйонді, — це діра, в яку ти викидаєш гроші. Навіть хтось із моднячих дизайнерів — і той би мав клопіт із утриманням такого величезного закладу. Книгарня? Та кого ти хочеш надурити?

«Себе, — подумав Едді. — Він обманює сам себе».

І тут, неначе прикликані цією думкою, знову задзеленчали жахливі дзвіночки. Бандюки, що зібралися на складі Тауера, їх не почули. Едді прочитав із переляканих облич Джейка та Юка, що в їхніх головах теж дзвенить. Зненацька пітьма в кімнаті, де й без того було темно, погустішала.

«Ми повертаємось, — подумав Едді. — Господи, ми повертаємось! Але спершу…»

Він нахилився між Андоліні й Балазаром, усвідомлюючи, що обоє стривожились: вони роззиралися довкола круглими, наполоханими очима. Проте Едді цікавив папірець. Хтось найняв Балазара, щоб той спершу змусив його підписати (ймовірно), а потім тицьнув його під носа Тауерові/Торену, коли настане час (поза сумнівом). У більшості випадків Скеля Балазар послав би на таке завдання парочку своїх бугаїв — тих, кого він називав «джентльменами». Утім, ця робота здалася йому настільки важливою, що він приїхав власною персоною. І Едді хотів знати причину.

Цим документом засвідчується укладення Угоди між м-ром Кельвіном Тауером, мешканцем Нью-Йорка, що володіє нерухомістю, яка являє собою пустир і визначена як Ділянка № 298 і Квартал № 19, розташовані…

У голові знову зателенькали дзвіночки, Едді пересмикнуло. Тепер вони звучали гучніше. Тіні на стіні потемнішали й поповзли до стелі. Темрява, яку Едді відчув надворі, проривалася всередину. Їх могло змести хвилею пітьми, і це було б погано. Проте вони могли втопитися в ній, а це було б ще гірше, авжеж, гірше, бо що може бути гірше, ніж захлинутися у товщі пітьми?

А раптом у тій темряві водилися істоти? Голодні створіння, як той охоронець дверей?

Не «раптом», а так і є. То був голос Генрі. Вперше за два місяці. Едді уявив, що Генрі стоїть поряд і шкіриться неживою посмішкою наркомана: налиті кров'ю очі й жовті занедбані зуби. Ти знаєш, що вони там є. Та коли почуєш дзвіночки, то маєш іти, брате. Думаю, ти в курсі.

— Едді! — закричав Джейк. — Вони повертаються! Ти чуєш?

— Хапай мене за пояс, — наказав Едді, водночас несамовито водячи поглядом по аркушу в пухких Тауерових руках. Балазар, Андоліні й Шнобель все ще роззиралися навколо. Бйонді витяг пістолета.

— За пояс?