Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

— Моїх дітей ти не викреслиш! — розлючено крикнув хтось із задніх рядів. Розштовхавши кількох людей, власник голосу вийшов уперед і став поряд із Джейком. То був присадкуватий чоловік, який володів клаптем рисового поля далі на південь від Кальї. Попорпавшись у безладді своїх недавніх спогадів (так, у безладді, проте жодного спомину стрілець не викидав), Роланд нарешті знайшов ім'я й прізвище. Ніл Фарадей. Один з тих небагатьох, кого не було вдома, коли Роланд і його ка-тет об'їжджали ферми та ранчо… чи принаймні для них його не виявилося вдома. Роботящий, за словами Тіана, і так само питущий. Саме так він і виглядав: темні кола під очима і переплетіння пурпурових судин на щоках. Брудний м'ятий одяг. Втім, Телфорд і Тук кидали на нього вдячні, хоч і здивовані погляди. «Ще одна розсудлива людина в цьому бедламі, — промовляли їхні очі. — Дякувати богам».

— Все їдно 'ни бруть 'тей і спалять то село к бісу, — проговорив він з таким сильним акцентом, що розбирати його слова було дуже важко. — Та я їй-бо ідам кождого з свого гнізда, хай тіко трійко лишиця. — Фарадей обвів натовп презирливим поглядом. — А ви горіть к бісовій матері, як такі дурні. — 3 цими словами він знову пірнув у натовп, залишивши здивованих людей перетравлювати сказане. Його нерозбірлива тирада сильніше вплинула на юрбу (принаймні так здалося Едді), ніж полум'яні промови Телфорда й Тука, разом узятих.

«Він, може, й бідний, як церковна миша, але кредит у Тука на наступний рік йому гарантовано, — подумав Едді. — Звісно, якщо на той час від магазину не лишиться саме згарище».

— Сей Фарадей має право на власну думку, але я сподіваюся, що за найближчі кілька днів він її змінить, — сказав Роланд. — Надіюся, що ви, люди, його переконаєте. Бо інакше в нього залишиться не троє дітлахів, а жодного. — Підвищивши голос, він спрямував його туди, де стояв, набурмосившись, Фарадей. — Отоді він побачить, що таке — обробляти свій клапоть землі без жодної помочі, лише з жінкою і двома мулами.

До краю сцени підступив Телфорд з побуряковілим від гніву лицем.

— Ти ладен сказати будь-що, аби тільки останнє слово було за тобою, смертоносний чоловіче. Чи є така брехня, яка не злітала з твоїх губ?

— Я не брешу, але й нічого не стверджую напевне, — відказав Роланд. — Якщо мої слова наштовхнули когось на думку, що я маю всі відповіді, тоді як ще три місяці тому я ні сном ні духом не відав, хто такі Вовки, то я благаю вашого прощення. Але дозвольте, перш ніж я побажаю вам доброї ночі, розповісти одну історію. Коли я був малим і зростав у Ґілеаді, ще до появи Фарсона і до всіх тих пожеж, на сході баронії була одна ферма, де вирощували дерева.

— Хіба на фермах вирощують дерева? — насмішкувато кинув хтось із натовпу.

Усміхнувшись, Роланд кивнув.

— Не звичайні дерева і навіть не залізні. Квітучі дерева з чудовою легкою, проте міцною деревиною. Найкраще за всі часи дерево для будівництва кораблів. Тоненький шматок цієї деревини мало не плавав у повітрі. Тисячу акрів землі займали ці дерева, десятки тисяч їх росли охайними рядами, і за всім цим багатством наглядав лісник баронії. Було одне правило, яке ніхто навіть не обходив, не кажучи вже про порушення: зрубаєш два — посади три.

— Еге ж, — кивнув Айзенгарт. — 3 худобою те саме. А з породистою худобою так узагалі: збережи чотирьох за кожне, яке продаєш чи забиваєш. Не кожен може собі таке дозволити.

Роландів погляд блукав натовпом.

— А одного літа, коли мені вже було десять років, на квітучі дерева напала якась пошесть. Павуки обвили горішні гілки білою павутиною, і дерева гинули з верхівки, гнили й падали під власною вагою задовго до того, як хвороба сягала коріння. Лісник побачив, що відбувалося, і наказав негайно зрубати всі здорові дерева. Врятувати бодай трохи деревини, поки не пізно. Правило «стяв два — посади три» тепер було безглуздим. Наступного літа всі квітучі ліси на схід від Ґілеаду зникли.

Юрба фолькен німувала. Світло дня вичахло, з неба спустилися ранні сутінки. Сичали смолоскипи. Усі погляди було прикуто до обличчя стрільця.

— Тут, у Кальї, Вовки збирають урожай дітей, не докладаючи жодних зусиль до сівби, бо це роблять за них чоловіки й жінки. Навіть діти це знають. «Але тато не дурні, з мамов сіють рис самі!»

Фолькен забубоніли.

— Вовки забирають, тоді чекають. Беруть… і ждуть. Зрештою чоловіки й жінки насіють новий врожай дітей, хай би що сталося. Але зараз відбуваються зміни. Насувається пошесть.

— Еге ж, правду кажеш, ви і є пошесть… — почав Тук і замовк, бо хтось збив з нього капелюха. Він розлючено обернувся, шукаючи нахабу, і побачив довкола себе п'ятдесят похмурих облич. Тож крамар просто підняв капелюха, притис до грудей і не сказав більше ні слова.

— Якщо вони побачать, що дітей для них більше не вирощуватимуть, — повів далі Роланд, — то заберуть не лише близнюків, а всіх дітей, яких зможуть запопасти. Поки є змога. Тож приводьте своїх дітей сюди о сьомій. Це єдина добра порада, яку я можу вам дати.

— Хіба ти лишаєш їм вибір? — вигукнув Телфорд, весь побілілий від люті й страху.