Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

— Тисяча дев'ятсот сімдесят сьомого року?

Піднявши брову, чоловік всміхнувся, здивовано і водночас цинічно.

— Саме так, сімдесят сьомого. До тисяча дев'ятсот сімдесят восьмого… ого, ще цілих шість місяців. Подумати тільки.

Едді кивнув.

— Дякую-сей.

— Дякую-що?

— Нічого, — сказав Едді й поспішив далі.

«До п'ятнадцятого липня лише три тижні, плюс-мінус, — думав він. — Щось мало, аби почуватися спокійно».

Так, але, якщо сьогодні йому вдасться переконати Кельвіна Тауера продати йому ділянку, питання часу втратить свою важливість. Колись, дуже давно, Генрі хвалився перед друзями, що його маленький брат самого диявола намовить стрибнути в пекельне багаття. Едді сподівався, що не втратив свого вміння переконувати. Отже, на порядку денному укласти невеличку угоду з Кельвіном Тауером, інвестувати в нерухомість, потім півгодини відпочинку: потинятися містом, купити шоколадне морозиво або…

Плин його думок обірвався, і він так різко загальмував, що хтось врізався в нього ззаду і вилаявся. Едді не відчув удару й не почув лайки. Бо побачив попереду припаркований темно-сірий лімузин «лінкольн». Цього разу не перед пожежною колонкою, а трохи далі.

Балазарів «лінкольн».

Едді рушив далі, тихо радіючи, що Роланд умовив його взяти з собою револьвер. І що цей револьвер був повністю заряджений.

Дошка стояла у вітрині (стравою дня був обід з Нової Англії: Натаніель Готорн, Генрі Девід Торо і Роберт Фрост, десерт пропонували на вибір: Мері Маккарті чи Ґрейс Металіос), але на дверях висіла табличка: «Вибачте, ЗАЧИНЕНО». Цифровий годинник на будівлі банку трохи далі від «Вежі могутності» показував 3:14 дня. Хто зачиняє крамницю о чверть на четверту в робочий день?

Той, до кого завітав важливий клієнт, от хто, подумав Едді.

Він склав руки ківшиками, щоб світло не заважало зазирнути крізь вітрину в крамницю. Побачив круглий столик з дитячими книжками. Праворуч була стійка, що мала старовинний вигляд, ніби на ній бракувало тільки балона з газованою водою, як було модно на зламі XIX — ХХ століть. Тільки сьогодні за нею ніхто не сидів, навіть Аарон Діпно. За касовим апаратом теж нікого не було, хоча Едді бачив, що над його віконцем стирчить помаранчевий язичок стрічки: «ПРОДАЖУ НЕМАЄ».

Крамниця стояла порожня. Кельвіна Тауера кудись викликали, можливо, щось сталося з кимось із родичів…

«Справа таки нагальна, — пролунав у голові Едді голос стрільця. — І приїхала вона в сірому автодиліжансі. Поглянь ще раз на стійку, Едді. Тільки цього разу роззуй очі».

Іноді Едді думав голосами інших. Напевно, так робили багато людей — то був спосіб трохи змінити ракурс, поглянути на речі під іншим кутом. Але зараз у нього не було відчуття, що це його власні думки. Цього разу голос старого, довготелесого і злого справді звучав у його голові.

Едді знову подивився на стійку. І побачив розкидані шахові фігури на мармурі, перекинуту кавову чашку. Помітив окуляри, що лежали на підлозі між двома високими стільцями. Одне скельце тріснуло.

Він відчув, що десь у надрах голови зароджується гнів. Поки що його пульсація була слабкою, але з попереднього досвіду Едді знав, що поступово вона набуватиме швидкості й сили, стане гострою і зрештою заблокує свідомі думки. А тоді начувайтеся всі, хто опиниться в межах досяжності Роландового револьвера. Якось він запитав у Роланда, чи трапляється таке з ним? І Роланд відповів: «Так буває з кожним з нас». Коли Едді похитав головою і сказав, що він не такий, як Роланд, і Сьюз та Джейк теж не такі, стрілець промовчав.