Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

Каллаген киває. Буянити він не буде, це точно. Водій іде до комбінованої крамнички «бакалія-алкогольні напої-ресторанчик швидкого харчу», що стоїть тут, на краю Гартфорда, на краю ранку, під сліпучими жовтими ліхтарями. В Америці є потаємні, приховані автостради. Ця крамничка стоїть біля в'їзду, що веде до тієї мережі розгалужених манівців, Каллаген це відчуває. Вона там, куди летять пластикові чашечки й пожмакані сигаретні пачки, гнані передсвітанковим вітром. Вона шепоче зі знака на бензинових колонках, того, на якому написано; «ПІСЛЯ ЗАХОДУ СОНЦЯ ЗА БЕНЗИН ПЛАТИТИ НАПЕРЕД». Вона в хлопчику-підлітку на тому боці дороги, який сидить на ґанку о четвертій тридцять ранку, — мовчазна картина болю. Потаємні дороги близько, і вони шепочуть до нього. «Приходь, друже, — кажуть вони. — Тут ти зможеш забути все, навіть ім'я, яке тобі нав'язали, коли ти був лише голим писклявим немовлям, вимащеним материнською кров'ю. Тобі прив'язали ім'я, наче бляшанку до собачого хвоста, ге? Але тобі не треба тягти його за собою сюди. Іди. Приходь». Але він нікуди не йде. Він чекає на водія автобуса, і досить скоро водій автобуса повертається, і в коричневому паперовому пакеті в нього пінта «Олд Лоґ Кебін». Цей сорт віскі Каллаген знає дуже добре, тут, у глушині, за пінту такого добра, либонь, правлять два з чвертю долари, тобто водій щойно заробив собі двадцять вісім доларів чайових, плюс-мінус. Непогано. Але ж це по-американському, правда? Дати багато, щоб отримати мало. І якщо «Лоґ Кебін» вимиє цей паршивий присмак з його рота — значно гірший за біль у обпеченій руці, — воно буде варте кожного цента з тієї тридцятки. Чорт, та за таке й сотні не шкода.

— Не буянити, — нагадує водій. — Якщо зчините галас, я висаджу вас посеред траси Крос-Бронкс. Богом клянуся.

На той час, коли автобус заїжджає на автовокзал Порт-Оториті, Дон Каллаген уже п'яний. Але він не бешкетує. Він просто тихо сидить і чекає, коли можна буде зійти з автобуса і злитися з людським потоком, що пливе о шостій ранку під холодними лампами денного світла: наркоманів, таксистів, чистильників взуття, дівчат, що зроблять тобі мінет за десять доларів, хлопців, зодягнених під дівчат, які зроблять тобі мінет за п'ять доларів, копів, що крутять у руках свої жезли, торговців наркотою, які всюди тягають за собою свої транзисторні радіоприймачі, чорноробів щойно з Нью-Джерсі. Каллаген змішується з натовпом, п'яний, але тихий. Копи з жезлами лише кидають на нього побіжні погляди. Повітря в Порт-Оториті смердить сигаретним димом, анашею і помиями. Буркочуть припарковані автобуси. Усі люди тут якісь відірвані. Під холодним денним освітленням вони всі якісь мертві.

Ні, думає він, проходячи під знаком «ВИХІД НА ВУЛИЦЮ». Не мертві. Живі мерці.

— Ого, — сказав Едді. — Добряче ж тобі перепало. Як на війні. Грецькій, римській чи в'єтнамській.

Коли Старий почав розповідати, Едді сподівався, що він швиденько все переповість і вони підуть до церкви дивитися на річ, яка була там захована. Він навіть не думав, що розповідь його зачепить, не кажучи вже про те, що вона може його вразити. Але так сталося. Каллаген знав про такі речі, що про них Едді не сподівався почути ні від кого: про смуток від паперових стаканчиків, які несе тротуаром вітер, про іржаву безнадію того знака на бензоколонках, про людський погляд за годину до світанку.

А понад усе про те, що часом цього не уникнути.

— На війнах? Я не знаю, — сказав Каллаген. Потім зітхнув і кивнув. — Так, мабуть. Весь той день я провів у кінотеатрах, а ніч — у парку Вашингтон-сквер. Я помітив, що інші бездомні вкриваються газетами, тож зробив так само. І це приклад того, як змінилося для мене життя — його якість і текстура, — починаючи з того дня, коли поховали Денні Ґліка. Так одразу ви цього не збагнете, але майте терпіння. — Глянувши на Едді, він усміхнувся. — Не бійся, синку, я не збираюся пробазікати весь день. Чи навіть ранок.

— Продовжуй, як тобі заманеться, як ти не від того, — сказав Едді.

Ці слова викликали в Каллагена вибух сміху.

— Кажу спасибі! Еге ж, кажу спасибі велике-превелике! Так от, я вкрив горішню половину свого тіла «Дейлі Ньюс», у якій був заголовок «Брати Гітлера чинять погром у Квінзі».

— Господи, ті Брати Гітлера, — скривився Едді. — Я їх пам'ятаю. Двоє відморозків. Вони били… кого? Євреїв? Чорних?

— Тих і тих, — сказав Каллаген. — І вирізали свастики на їхніх лобах. Мою вони закінчити не встигли. Та воно й добре, бо після вирізання вони збиралися не просто відлупцювати мене. Але то було за багато років після того, як я приїхав до Нью-Йорка.

— Свастика, — промовив Роланд. — Сіґул на літаку, якого ми знайшли біля Річкового Перехрестя? На тому, де сидів Давид Спритний?

— Угу, — кивнув Едді й намалював носком чобота на траві знак. Трава піднялася практично миттєво, але Роланд устиг побачити, що тавро на лобі в Каллагена цілком могло бути недовикарбуваною свастикою.

— Того дня наприкінці жовтня сімдесят п'ятого року, — вів далі Каллаген, — Брати Гітлера були для мене лише заголовком у газеті, під якою я спав. Другий свій день у Нью-Йорку я просто вештався містом, придушуючи в собі бажання перехилити чарчину. Якась частина мого «я» хотіла боротися замість пити. Спробувати спокутувати провину. Але водночас я відчував, як кров Барлоу дедалі глибше проникає в моє тіло й душу. Світ тепер мав інший запах, і я б не сказав, що він пахнув краще. Речі навколо виглядали інакше і теж змінилися не в ліпший бік. А його смак весь час тримався у мене в роті, як присмак гнилої риби чи зіпсутого вина.

Надії на порятунок я не мав. Навіть не думайте. Але спокута не означає спасіння. Не означає, що ти потрапиш до раю. Спокута допомагає очистити совість тут, на землі. А зробити це п'яним неможливо. Навіть тоді я не вважав себе алкоголіком, але часто міркував над тим, чи перетворив він мене на вампіра. Чи моя шкіра почне горіти на сонці, чи стану я задивлятися на жіночі шиї. — Він стенув плечима й засміявся. — Чи, може, чоловічі. Ви ж знаєте, що говорять про священиків: ми лише зграя прихованих голубих, які бігають і тицяють хрестами людям у писки.

— Але ти не став вампіром, — констатував Едді.

— Ні, не став, навіть вампіром третього типу. Не було нічого, крім відчуття опоганеності. Перебування за межами всього. Вигнання. Приреченості завжди відчувати нюхом його сморід і бачити світ таким, яким його бачать істоти його штибу, у сіро-червоних відтінках. Червоний був єдиним яскравим кольором, який мені дозволено було бачити багато років. Усе решта було лише натяком на колір.

Здається, я шукав офіс компанії «Менпавер», ну знаєте, тієї, яка наймає на поденну роботу? Тоді я ще був досить міцним парубком і, звісно, набагато молодшим.