Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

Неподалік церкви Святого Андрія я майже побіг. Усередину вело троє дверей. Я попрямував до середніх. Десь вистрелила вихлопна труба автомобіля, і хтось засміявся. Я дуже чітко пам'ятаю ті звуки. Таке враження, що вони позначили межу мого життя як священика святої римо-католицької церкви.

— І що ж з тобою сталося? — спитала Сюзанна.

— Двері відкинули мене, — сказав Каллаген. — Коли я торкнувся залізної ручки, з неї вирвався вогонь. Мов блискавка вдарила. Він скинув мене зі сходів на цементовану доріжку. Відтоді я маю оце. — Він підняв праву руку, вкриту шрамами.

— І це? — Едді показав на його лоб.

— Ні, — мовив Каллаген. — Це з'явилося пізніше. Тож я зіп'явся на ноги. Трохи пройшовся. І знову опинився біля аптеки Спенсера. Тільки цього разу зайшов усередину. Купив бинт, щоб перев'язати руку. А потім, коли розплачувався, побачив рекламу. «Вирушай у подорож на великому сірому собаці».

— Він говорить про «Ґрейхаунд»,[38] — пояснила Сюзанна Роландові. — Це величезна автобусна компанія.

Роланд кивнув і скрутив із пальців бублика, що мало означати «о'кей».

— Міс Куґен сказала мені, що наступний автобус вирушає до Нью-Йорка, тож я купив на нього квиток. Якби вона сказала, що він їде до Джексонвіля, чи Ноума, чи до Гарячого Рагу, штат Південна Дакота, я б подався і туди. Мені хотілося якнайшвидше забратися з того міста. Мені було начхати, що там помирають люди чи що з ними стається щось гірше за смерть, начхати, що деякі з них були мені друзями, деякі — парафіянами. Я просто хотів поїхати звідти. Розумієте?

— Так, — без тіні вагань відповів Роланд. — Чудово розуміємо.

Каллаген подивився йому у вічі, і те, що він там побачив, начебто його переконало. Коли він продовжив, то вже здавався спокійнішим.

— Лоретта Куґен була однією зі старих дів містечка. Мабуть, я її налякав, бо вона попросила, щоб я почекав автобуса надворі. Я вийшов. Згодом під'їхав автобус. Я зайшов і віддав водієві свого квитка. Він половину відірвав, половину повернув мені. Я сів. Автобус рушив. Ми проїхали попід жовтою блимавкою світлофора посеред містечка, і то була перша миля. Перша миля дороги, що привела мене сюди. Згодом — мабуть, було десь о пів на п'яту ранку, за вікном досі було темно — автобус зупинився у

— Гартфорд, — каже водій автобуса. — Це Гартфорд, приятелю. Зупинка двадцять хвилин. Хочете вийти чогось попоїсти?

Зав'язаною рукою Каллаген витягає з кишені гаманця й мало не впускає його на підлогу. У нього в роті присмак смерті, огидний, м'який смак, як у гнилого яблука. Йому потрібно якось прибрати цей присмак, а якщо його нічим не вб'єш, то хоча б змінити, а якщо він не зміниться, то принаймні чимось перебити, сховати, як накривають потворну дірку в дерев'яній підлозі під шматком дешевого килима.

Він простягає водієві двадцятку й каже:

— Ви можете принести мені пляшку?

— Містере, правила…

— Решту залиште собі. Мені вистачить пінти.

— Мені не треба, щоб у моєму автобусі хтось буянив. За дві години ми будемо в Нью-Йорку. Отам уже зможете робити все, що схочете. — Водій пробує зобразити усмішку. — Це ж місто веселощів і розваг.

Каллаген (він більше не отець Каллаген, вогненний спалах з дверей бодай на це питання дав відповідь) додає до двадцятки десятку. Тепер він простягає тридцять доларів. Знову каже водієві, що пінти буде досить і що він не претендує на здачу. Цього разу водій бере гроші, адже він не дурень.

— Але не здумайте буянити, — повторює він. — Мені не треба, щоб у моєму автобусі хтось зчинив бучу.