Розділ «19    99 ВІДТВОРЕННЯ ВІДКРИТТЯ СПОКУТА ПОНОВЛЕННЯ»

Він замовк. Його очі, майже такі самі блакитні, як і в Роланда, стали круглими. Навіть у сутінках Джейк побачив, як блідне обличчя старого. Ось уже і друзі наздогнали його, та він, здавалося, цього не помітив. Його погляд був прикутий до Джейка Чемберза.

— Боббі? — тихо, майже пошепки промовив він. — Боже мій, Боббі Ґарфілд?

Розділ V

СТІК-ТЕТЕ

Супутники сивоголового чоловіка були набагато молодші за нього (один з них, наскільки міг судити Роланд, зовсім нещодавно вийшов з підліткового віку), й обидва, здавалося, тремтіли від страху. Авжеж, їм було лячно, що їх випадково підстрелять (саме тому вони й поспішили з сутінок назустріч стрільцям з піднятими руками), але не лише це викликало їхній переляк, адже на ту мить уже було ясно, що ніхто їх убивати не збирається.

Старий рвучко смикнув головою, відганяючи якісь свої думки.

— Авжеж, ти не Боббі, — пробурмотів він. — У тебе волосся іншого кольору… та й…

— Тед, час забиратися, — наполягав наймолодший з чоловіків. — І забиратися inmediatamento.[38]

— Так, — сказав старий, але погляду від Джейка не відвів. Він затулив очі рукою (Едді подумав, що так він схожий на карнавального ясновидця, що готується читати думки), та потім опустив її. — Так, авжеж. — Він глянув на Роланда. — Ти їхній дін? Роланд з Ґілеаду? Роланд з роду Ельдового?

— Так, я… — почав Роланд, але його знову потягло на блювоту, хоча з рота потекла лише довга цівка слини, бо блювати вже було нічим — свою порцію Найджелового супу й сандвічів стрілець уже з себе вивергнув. На знак вітання він підніс до чола кулак, що ледь помітно тремтів, і мовив:

— Так. Ти більше знаєш про мене, ніж я про тебе, сей.

— Це не має значення, — відказав сивий. — Чи ви підете з нами? Ви і ваш ка-тет?

— Безперечно, — кивнув Роланд.

У нього за спиною знову нахилився і виблював Едді.

— Господи! — здушено прохарчав він. — А я ще думав, що на «ґрейхаунді» паскудно їздити! Та порівняно з цими дверима автобус — це… це…

— Каюта першого класу на «Королеві Марії», — слабким голосом промимрила Сюзанна.

— Ходімо… хутко! — підганяв наймолодший. — Якщо Горностай зі своєю бандою тахінів уже в дорозі, вони будуть тут за п’ять хвилин! А той котяра може й порвати!

— Так, — кивнув сивий. — Нам справді слід поквапитися, містере Дескейн.

— Показуйте дорогу, — сказав Роланд. — Ми підемо слідом.

Місцина, де вони вийшли, більше скидалася не на залізничний вокзал, а на криту сортувальну станцію колосальних розмірів. Сріблясті лінії, що їх бачив Джейк, насправді виявилися рейками, що бігли й перетиналися. Пар цих рейок тут було не менш ніж сімдесят. Вздовж декількох колій рухалися вперед-назад невисокі локомотиви-автомати, виконуючи вже нікому не потрібні завдання, одержані, певне, багато століть тому. Один такий локомотив штовхав поперед себе платформу, повну іржавих двотаврових брусів. Інший роботизованим голосом закричав: