— Так, — кивнув Роланд. — Коли-небудь у якому-небудь світі ти намалюєш її, а ще Лламрі, коня Артура Ельда. Я це знаю напевне, бо бачив доказ. А наразі туди ми з тобою і підемо.
Патрік знову заухкав і зробив «довге» обличчя. Стиснув скроні руками і страдницьки похитав головою вперед-назад, наче його мучив страшенний головний біль.
— Так, — сказав Роланд, — я теж боюся. Але тут нічим не зарадиш. Я мушу туди піти. А ти, Патріку, хочеш побути тут? Залишишся і почекаєш на мене? Якщо це твоє бажання, можеш лишатися.
Та Патрік одразу ж похитав головою. І на випадок, якщо Роланд не до кінця зрозумів, німий хлопець міцно ухопив стрільця за руку. М’язи на правій, якою він колись витягав револьвера, були тверді, мов залізо.
Роланд кивнув. Навіть спробував видушити з себе усмішку.
— Так, — сказав він, — гаразд. Залишайся зі мною, скільки схочеш. Скільки тобі потрібно буде, щоб зрозуміти, що піднятися я муситиму сам.
Три
Тепер, з кожною улоговиною і кожною верхівкою пагорба, Темна вежа дедалі ближчала. Чимраз більше вузьких віконець відкривалося погляду. На верхівці Роланд бачив два сталеві стовпи. З їхніх кінчиків неначе виходили хмари, що текли Шляхами двох уцілілих Променів, перетинаючись на небі у вигляді велетенської літери X. Гучнішали голоси, і Роланд збагнув, що виспівують вони імена світу. Імена всіх світів. Звідки йому це було відомо, стрілець не знав, але попри це, був упевнений. Він дедалі більше відчував ту легкість буття, що виповнювала його. І врешті-решт, коли вони піднялися на верхівку пагорба, на якому ліворуч від них «крокували» на північ великі кам’яні боввани (рештки їхніх облич, пофарбовані в криваво-червоний колір, сердито зиркали на подорожніх), Роланд наказав Патріку залізти у візок. Хлопець здивувався і видав цілу тираду ухкань, яку Роланд витлумачив як: «Хіба ти не втомився?»
— Так, але, попри це, мені потрібен якір. Без нього я зірвуся і помчу до Вежі, хоч і знаю, що цього робити не слід. А там, якщо моє серце не розірветься від звичайнісінького виснаження, Багряний Король легко зітне мені голову котроюсь зі своїх іграшок. Залазь, Патріку.
Художник послухався. Він їхав сидячи, згорбившись і нахилившись уперед, і притискав до очей бінокля.
Чотири
За три години вони підійшли до підніжжя значно крутішого пагорба. Серце підказало стрільцеві, що цей пагорб — останній. За ним лежало поле Кан’-Ка Но Рей. На верхівці праворуч височіла невелика піраміда з каменів — чи то пак те, що від неї лишилося. Тепер вона була заввишки з тридцять футів, а довкола основи її оточували ясно-червоним кільцем троянди. Роланд узяв її собі на замітку і повільно став підніматися пагорбом, тягнучи за собою візка за ручки. Поки він вибирався на верхівку, Темна вежа показалася знову. З кожним кроком усе більша її частина з’являлася в полі зору. Роланд уже бачив балкони, обрамлені перилами по пояс. У біноклі потреби не було: повітря здавалося надприродно ясним. За стрільцевими підрахунками, до Вежі лишалося не більш ніж п’ять миль. А може, й усього три. Рівень за рівнем виростала вона віддалік, і він водночас вірив і не вірив своїм очам.
Трохи не доходячи до верхівки пагорба (напівзруйнована кам’яна піраміда височіла попереду справа, за двадцять кроків від них), Роланд зупинився і востаннє опустив ручки візка на дорогу. Кожен нерв у тілі стрільця волав про небезпеку.
— Патріку, зістрибуй.
Патрік послухався, стривожено дивлячись на стрільця і ухкаючи.
Роланд похитав головою.
— Поки що не можу сказати чому. Знаю лише, що на візку небезпечно.
Голоси співали величним хором, але повітря довкола було нерухоме. Жодна пташка не ширяла у височіні й не співала вдалині. Стада банноків залишилися на рівнинах позаду. Тільки вітер зітхав довкола і хвилювалися трави. А ще троянди кивали голівками.
Удвох вони рушили далі, і, йдучи, Роланд відчув на своїй скаліченій правій руці несміливий дотик. Він подивився на Патріка. Німий хлопчина відповів йому стривоженим поглядом і спробував усміхнутися. Роланд узяв його за руку, і так вони вийшли на верхівку пагорба.
Унизу, скільки сягало око, від обрію до обрію простиралося величезне червоне запинало. По ньому бігла дорога — запорошена біла смужка, досконало рівна, завширшки футів із двадцять. А посеред трояндового поля височіла кіптяво-сіра Вежа, достоту така, якою він бачив її у снах. Її вікна блищали на сонці. Біля підніжжя дорога розділялася, ідеально рівним колом огинала Вежу й продовжувалася на іншому боці, прямуючи, як припускав Роланд, строго на схід, а не на південний схід. Під прямим кутом від Вежі на північ і на південь (якщо стрілець не помилявся в тому, що сторони світу відновили свою непохитність) ішла ще одна дорога. Згори, напевно, Темна вежа здавалася центром криваво-червоної мішені.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Темна вежа. Темна вежа VII» автора Кінг Стівен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „19 99 ВІДТВОРЕННЯ ВІДКРИТТЯ СПОКУТА ПОНОВЛЕННЯ“ на сторінці 363. Приємного читання.
TextBook