Розділ «19    99 ВІДТВОРЕННЯ ВІДКРИТТЯ СПОКУТА ПОНОВЛЕННЯ»

Відколи Джейка витягли в Серединний світ, він бачив чимало смертей, мав справу зі смертю, навіть пережив власну, хоча про неї пам’ятав дуже мало. Але тепер ішлося про смерть його ка-товариша, і те, що відбувалося в спальні коменданта, здавалося безглуздим. І нескінченним. Джейк усім серцем шкодував, що не лишився зовні з Дінкі. Йому не хотілося запам’ятати свого саркастичного й запального друга таким.

Едді лежав у ліжку коменданта гуртожитку. Його рука покоїлася в Сюзанниній долоні, і він мав вигляд смертельно хворого, здавався старим і (хоч як неприємно було Джейку думати про це) дурним. А може, до його вигляду краще пасувало слово «старечий». Рот запався біля кутиків, утворилися глибокі ямки. Сюзанна вмила йому обличчя, але через щетину на щоках воно все одно здавалося брудним. Під очима залягли глибокі фіолетові кола, неначе покидьок Прентис спершу підбив йому обидва ока і лише потім вистрелив. Самі очі були заплющені, але очні яблука під повіками постійно оберталися, наче Едді щось снилося.

А ще він говорив. Без кінця щось бурмотів, слова лилися тихим потоком. Дещо з того, що він казав, Джейк міг розібрати, але не все. Деякі фрази мали бодай найменший сенс, але здебільшого то було те, що його друг Бенні називав кі’кам: суцільні нісенітниці. Час від часу Сюзанна змочувала ганчірку в мисці з водою, що стояла на тумбочці, викручувала її й зволожувала чоловікові чоло й зашерхлі губи. Один раз Роланд підвівся, взяв миску, спорожнив її у ванній, набрав свіжої холодної води й приніс назад на тумбочку. Сюзанна подякувала йому, тихим і дуже приємним тоном. Трохи пізніше воду поміняв Джейк, і так само вона подякувала йому. Неначе навіть не розуміла, що вони поряд.

«Ми йдемо заради неї, — сказав дорогою туди Роланд Джейкові. — Бо пізніше вона згадає, хто був поруч, і буде вдячна за це».

«Справді?» — розмірковував Джейк у темряві біля таверни «Конюшина». — Вона справді буде вдячна? Бо це через Роланда Едді Дін лежав зараз на смертельній постелі у свої двадцять п’ять чи двадцять шість, чи скільки йому було? З іншого ж боку, якби не Роланд, вона б ніколи не познайомилася з Едді. Усе було вкрай заплутано. Як і від думки про паралельні світи, в кожному з яких був свій Нью-Йорк, у Джейка розболілася від цих міркувань голова.

Лежачи на смертельній постелі, Едді Дін питав у свого брата Генрі, чому той вічно забуває відтісняти супротивника.

Питав у Джека Андоліні, хто його перетворив на таке бридке одоробло.

Кричав: «Обережно, Роланде, це Шнобель Джордж, він ззаду!»

І: «Сьюз, якщо ти розповіси йому про Дороті й Бляшаного Лісоруба, я візьму на себе решту».

І те, від чого в Джейка все похололо всередині: «Я стріляю не рукою, той, хто стріляє рукою, забув лице свого батька».

Почувши ці останні слова, Роланд намацав у напівмороці (бо вікна були затулені) руку Едді й стиснув її.

— Еге ж, Едді, правду кажеш. Друже, розплющ очі, подивися на мене.

Проте Едді не розплющив очей. І крижаний холод ще глибше пронизав Джейка, коли він почув наступні слова молодого чоловіка, в якого на голові тепер була геть непотрібна пов’язка. Едді пробурмотів:

— Усе забуте в кам’яних коридорах мертвих. Це покої руїн, де плетуть павутину павуки і згасають великі електронні плати, одна за одною.

Після цього якийсь час Едді бурмотів щось нерозбірливе. Джейк знову поміняв воду в мисці, а коли повернувся з ванної, Роланд помітив, що хлопець блідий, мов крейда, і відпустив його.

— Але ж…

— Не сперечайся, дорогенький, іди, — сказала Сюзанна. — Тільки будь обережний. Можливо, хтось із ворогів ще лишився живий і схоче помститися.

— Але як я…

— Я покличу тебе, коли настане час. — Роланд торкнувся Джейкової скроні пальцем скаліченої правої руки. — Ти мене почуєш.

Джейк хотів поцілувати Едді на прощання, але йому було страшно. Він боявся не того, що підхопить смерть, як застуду — ні, він знав, що цього бути не може. Просто йому здавалося, що навіть легкого доторку його вуст може виявитися досить, щоб Едді пішов до тієї галявини, де закінчується земний шлях.