Розділ «Чвара королів»

Він підніс лезо меча до її шиї, просто під вухом. Санса відчула гостроту криці.

— Першу людину я вбив, коли мав дванадцять років. І вже лік втратив, скільки люду перерізав з тієї пори. Вельможних панів зі стародавніми іменами, товстих багатіїв у оксамитах, напухлих від гонору лицарів… так, і жінок з дітьми теж. Усі вони — худоба, а я — різник. Хай забирають собі землі, богів, золото. Хай величають себе панами й підпанками.

Сандор Клеган сплюнув на землю, показуючи, що воно все для нього важить.

— Поки я маю в руці оце, — мовив він, прибираючи клинка від її горла, — мені нема кого боятися на світі.

«Крім твого брата», подумала Санса, та мала досить глузду, щоб не вимовити вголос. «Він справді пес, як сам каже. Напівдикий, лютий пес, що гризе руку, яка його пестить, і все ж вирве горлянку будь-кому, хто спробує скривдити хазяїна.»

— Навіть тих, що за рікою?

Клеганові очі знайшли віддалені вогні.

— Палять і палять, хай їм грець. — Він вклав меча до піхов. — Вогнем воюють тільки боягузи.

— Князь Станіс — не боягуз.

— Та своєму братові все одно не рівня. Роберт ніколи б не спинився перед такою дрібницею, як річка.

— Що ви робитимете, коли він її перетне?

— Битимуся. Вбиватиму. Може, загину.

— Хіба вам не лячно помирати? Боги пошлють вас до якогось страшного пекла за все те зло, яке ви скоїли.

— Яке ще зло? — Він зареготав. — Які ще боги?

— Боги, які створили усіх нас.

— Усіх нас? — передражнив він. — Ану скажи-но мені, пташечко, який такий бог створив покруча Біса чи дурнувате дівча пані Танди? Якщо боги й існують, то вони зробили овець, щоб їх їли вовки, а слабких — щоб ними гралися сильні.

— Справжні лицарі захищають слабких.

Клеган пирхнув.

— Немає ніяких справжніх лицарів, і богів ніяких немає. Як не можеш захистити себе, то здохни і заберися зі шляху тих, хто може. Цим світом правлять гостра сталь та міцна рука. Не вір тому, хто каже інакше.

Санса сахнулася від нього назад.