Розділ «Чвара королів»

— У Мерзляках є велетні, варги, а мо’ й що гірше, — зіщулившись, пробурмотів Верхоляк-Сестринець.

— Я туди не піду, кажу тобі напевне.

— А наче Старий Ведмідь стане тебе питати.

— Може, це ми його не спитаємо, — відповів Чет.

Саме тоді один з хортів підняв голову та загарчав, і Джон мусив швидко забиратися, поки його не побачили. «Вони казали те не для сторонніх вух», зрозумів він і подумав, чи не слід переповісти Мормонтові. Але щоб намовляти на братчиків — навіть таких, як Чет та Сестринець — не зміг собі й уявити.

«Та однак то порожні балачки», сказав він собі. «Вони мерзнуть і бояться, як усі ми.» Нелегка справа — сидіти на кам’янистому горбку посеред лісу і чекати, що принесе наступний день. «Ворог, якого не видно — завжди найстрашніший.»

Джон витяг нового кинджала з піхв і став роздивлятися гру полум’я на лискучому чорному склі. Дерев’яне руків’я він приробив сам, ще й конопляну мотузку наплів, щоб краще трималося у руці. Вийшло неоковирно, та доволі надійно. Скорботний Ед стверджував, що від скляного ножа стільки ж користі, як від сосків на лицарському панцирі, та Джон мав сумніви. Драконоскло було гостріше за крицю, хоча й далеко крихкіше.

«Недарма ж усе це там сховали. Мала бути якась причина.»

Він також зробив кинджали для Грена і князя-воєводи, а ріг віддав Семові. Після ретельнішого огляду ріг виявився тріснутим, і Джон не зміг висурмити з нього бодай якогось звуку, навіть коли вичистив увесь бруд зсередини. До того ж край рогу був вищерблений, але Сем полюбляв старі речі, навіть ні до чого не придатні.

— Зроби з нього ріг для питва, — сказав йому Джон, — і як будеш перехиляти, згадуй наш розвідницький похід за Стіну, аж до Кулака Першолюдей.

Семові Джон подарував також вістря списа і десяток площиків для стріл, а решту роздав іншим друзям на щастя.

Старого Ведмедя кинджал потішив, та як помітив Джон, він все ж надавав перевагу сталевому ножеві при поясі. Мормонт нічого не міг сказати про те, хто сховав кобеняка чи що це мало означати. Може, Кворин знає. Піврукий заходив далі на дичацькі терени, ніж будь-хто з живих людей.

— Подаси сам, чи піти мені?

Джон вклав кинджала до піхов.

— Подам.

Він хотів почути, що кажуть в наметі.

Ед зрізав три товсті окрайці з черствої вівсяної паляниці, поклав їх на дерев’яну таріль, зверху вкрив смажениною і полив витопленим салом, а круто зварені яйця склав у окрему миску. Джон узяв миску в одну руку, таріль в другу і пропхався спиною до намету князя-воєводи.

Кворин сидів на підлозі, схрестивши ноги. Спину розвідник тримав прямо, як спис. Коли він говорив, світло свічок миготіло на твердих пласких щоках.

— …Торохкало, Плакун, усі до одного ватажки, великі й малі, — саме розповідав Кворин. — Ще з ними варги, мамонти і стільки людей, скільки нам і не снилося. Принаймні, він так казав. Не ручуся, що то все правда. Міляк вважає, що дичак нам казки розповідав, аби довше прожити.

— Правда чи ні, а Стіну треба попередити, — мовив Старий Ведмідь, коли Джон поставив перед ним таріль. — І короля теж.