Розділ «Чвара королів»

— А брата мого з сестрою звинуватив у кровозмісі. Цікаво, як це йому спало на думку?

— Може, погортав одну книжку і глянув на колір волосся одного байстрюка, як це зробив Нед Старк, а перед ним — Джон Арин. Або хтось йому на вухо нашепотів.

Замість свого звичного хихотіння євнух засміявся глибшим, горловим сміхом.

— Часом не хтось на зразок вас?

— Ви підозрюєте мене? Ні, то був не я.

— А якби підозрював, ви б визнали вину?

— Певно, що ні. Але навіщо б я розголошував таємницю, яку так довго беріг від усіх? Одна річ — дурити короля, а інша — ховатися від цвіркунів у очереті на підлозі та маленьких пташок у димарі. Ще й байстрюки — онде вони усі, дивись, хто має очі.

— Робертові байстрюки? А до чого тут вони?

— Він став батьком восьми дітям, скільки я знаю, — мовив Варис, борюкаючись з сідлом. — Матері їхні мали волосся з міді та меду, каштану та вершків, а діти усі виходили чорні, мов круки… й так само прокляті долею. Тому коли в вашої сестри між ніг вискочили Джофрі, Мирцела і Томен — усі золотенькі, як сонечко — правду уздріти виявилося неважко.

Тиріон хитнув головою туди-сюди. «Якби ж сестра народила хоч одне дитя від чоловіка — його б вистачило, щоб відкинути всі підозри… але тоді б вона не була Серсеєю.»

— Якщо не ви нашепотіли, то хто?

— Якийсь зрадник, поза сумнівом. — Варис затягнув попругу.

— Мізинець?

— Я нічиїх імен не називав.

Тиріон сів у сідло з поміччю євнуха.

— Пане Варисе, — мовив він з сідла, — інколи мені здається, що в Король-Березі я не маю ліпшого за вас друга. Іншим часом — що не маю гіршого ворога.

— Чудасія, пане Тиріоне. Те саме я можу сказати про вас.

Бран II

Бранові очі розплющилися задовго до того, як перші бліді пальці світла спробували розсунути його віконниці.

В Зимосічі було повно гостей, що приїхали на свято врожаю. Цього ранку вони нападатимуть кінним боєм на щитове опудало у дворі. Колись він місця б собі не знайшов від радісного збудження. Але то було ще до лиха…