Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— Ну що, можна нарешті починати? — запитав Орфей, облизуючи губи, ніби не міг дочекатися, щоб показати своє мистецтво.

— Певна річ. — Мортола важко налягла на палицю і покликала Басту.

Орфей недовірливо кинув на нього оком.

— Ти подбаєш про те, щоб він дав спокій Вогнерукому, так? — сказав він до Мортоли. — Ти обіцяла!

Баста провів пальцем по горлянці й підморгнув йому.

— Ти це бачив? — Орфеїв голос зірвався. — Ви пообіцяли! Це була моя єдина умова. Ви дасте Вогнерукому спокій, або я не прочитаю жодного слова!

— Ну, досить вже, не надривайся так, а то ще зірвеш голос, — нетерпляче відповіла Мортола. — Ми маємо Чарівновустого. Яке мені діло до паскудного Вогнежера? Читай уже!

— Агов! Зачекайте! — Вперше Елінор почула Ґевалів голос. Він був чудернацьки тонкий, як для чоловіка його розмірів, — наче слон сюркотав голосом цвіркуна. — Що буде з іншими, коли ви зникнете?

— Звідки мені знати? — Мортола знизала плечима. — Нехай їх зжере те, що прийде замість нас. Зроби цю гладку своєю служницею, а Даріуса — чистильником чобіт. Хай там що! Мені байдуже. Читай вже нарешті!

Орфей скорився.

Він підійшов до вітрини, на якій чекав аркуш з його словами, відкашлявся і поправив окуляри.

— Каприкорнова фортеця розташовувалась там, де знайшли перші сліди велетнів у хащі. — Слова лилися з його вуст, мов музика. — Давно вже їх там не бачили, втім інші істоти, які навіть більше за них наганяли жах, шастали вночі довкола мурів — нічні жахи і червоноголовці, такі ж жорстокі, як і люди, які звели фортецю. Збудовано її з сірого каменю, і видавалася вона сірою, як скелястий схил, на який вона оперлася…

«Зроби що-небудь! — розмірковувала Елінор. — Зроби що-небудь, зараз або ніколи: вирви у Кругловидого папірець, вибий Сороці з рук палицю…»

Та вона не могла поворухнути й пальцем.

Який голос! А магічна дія слів. Як вони затьмарили їй розум, приспали її пильність. Коли Орфей читав про сасапарель і тамарикс, Елінор немов відчувала їхній аромат. Він таки читає так само гарно, як і Мортимер! Це була єдина думка, що промайнула в її голові Решта втупилися поглядом у Орфеєві вуста, з нетерпінням очікуючи наступного слова: Даріус, Баста, Ґевал, навіть Мортимер, так, і навіть Сорока. Вони нерухомо вслухалися, оповиті звучанням слів. Ворушилася лише одна особа. Реза. Елінор бачила, як та бореться з чарами, немов із глибокою водою, як вона стала позаду Мортимера і пригорнулась до нього.

А потім усі вони зникли: Баста, Сорока, Мортимер і Реза.

Мортолина помста

Я не наважуюся, Не наважуюся написати:

Коли ти помреш.

Пабло Неруда. Небіжчиця