Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— Знайдеться, — сказав він і глянув на Мо так, наче хотів зазирнути йому в серце.

«Спробуй! — подумав Мо. — Подивися мені в серце і скажи, що ти там знайшов, бо я сам не розумію, що там».

Він пригадав собі, як уперше прочитав про Чорного Принца.

«Який чудовий персонаж!» — подумав Мо тоді. Та людина, яка зараз перед ним стояла, вражала куди більше, ніж образ, який створювали слова. Може, трохи нижчий. І сумніший.

— Твоя жінка каже, ти не той, за кого ми тебе маємо, — сказав Принц. — Вогнерукий казав те саме. Він розповідав, що ти з тієї країни, в якій він був усі ці роки, коли ми вважали його мертвим. Вона дуже відрізняється від цього світу?

Мо всміхнувся.

— О, так. Дуже.

— Чим? Люди щасливіші?

— Можливо.

— Можливо? — Принц нахилився і підняв щось, що лежало на ковдрі, під якою він спав. — Я забув, як називає тебе твоя жінка. Вогнерукий називав тебе дрібним ім'ям: Чарівновустий. Та Вогнерукий мертвий, а для решти ти — Сойка. Навіть мені важко назрівати тебе по-іншому, після того, як побачив, як ти б'єшся в лісі. Відтепер це твоє.

Мо ще ніколи не бачив цієї маски, яку простягнув йому Принц. Шкіра темна і порепана, пір'я виблискує білим, чорним, жовто-коричневим і синім. Синім, як у сойки.

— Цю маску оспівано в багатьох піснях, — сказав Чорний Принц. — Я трохи її носив. Тепер вона твоя.

Мо покрутив маску в руках. На мить у нього прокинулося дивне бажання її вдягнути, наче вдягав її багато разів. О, так, слова Феноліо могутні, але всього-на-всього слова. Кожен актор може обирати собі роль, чи не так?

— Ні, — сказав Мо і віддав маску Принцові. — Хапало має рацію, Сойка — це стареча вигадка. Не боротьба моє ремесло, повір мені.

Чорний Принц задумано подивився на нього, та маску назад не взяв.

— Збережи її, — сказав він. — Її стало занадто небезпечно носити. А щодо твого ремесла, ніхто з нас не народився розбійником.

Мо лише поглянув на свої руки: довго треба було змивати всю цю кров, яка липла до них після бою в лісі. Мо ще стояв — маска в руці — в темній штольні, яка пахла давно забутими мерцями, коли почув за собою голос Меґі.

— Мо? — Вона стурбовано подивилась на тата. — Де ти був? Роксана хоче вирушати в дорогу, і Реза запитує, чи ми йдемо з нею. Що скажеш?

Так, що він скаже? Куди йти?

«Назад у майстерню, — подумав він. — Назад у будинок Елінор. А може, ні? Куди хоче Меґі?» Він подивився на неї і відразу зрозумів. Звичайно. Вона хоче залишитися тут, через хлопця, не лише через Мо. І Реза теж хоче, попри темницю, в якій вона сиділа, попри весь цей біль і всю цю темряву. Що у світі Феноліо такого, що сповнює серце тугою? Хіба він її теж не відчуває? Швидка солодкава отрута…