Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— Показати її Козимо? — запитав він зі сполоханим виразом обличчя, коли вони підійшли до нього.

— Нехай її засмажать на кухні, якщо хочеш! — накинувся на нього провідник Феноліо. — Та йди геть з дороги.

Тронний зал не змінився від останнього візиту Феноліо. На вікнах усе ще висіло чорне сукно. Лише свічки дарували світло, а статуї порожніми очима дивилися на кожного, хто підходив до тронного крісла. Втім, тепер там сидів їхній живий прототип, так схожий на свої кам'яні копії, що темний зал здався Феноліо дзеркальним кабінетом.

Козимо був сам. Не було видно ні Бридкої, ні його сина. Лише шість охоронців стояли позаду, майже невидимі у тьмяному світлі.

Феноліо зупинився на належній відстані від трону і вклонився. Щоправда, він вважав, що ніхто в цьому чи іншому світі не заслуговував на те, щоб він, Феноліо, схиляв перед ним у покорі чоло, тим паче ті, кого він створив своїми словами, проте мусив дотримуватися правил гри цього світу, а уклін перед тими, хто вдягався в шовк і оксамит, був такий же природний, як рукостискання в його давньому світі.

«Нумо, згинайся, старий, навіть якщо тобі болить спина! — думав він, покірливо схиляючи голову. — Ти сам так влаштував».

Козимо розглядав його, немов не був певен, чи пригадує його обличчя. Він був одягнений у біле, усе біле, немов тільки й хотів підкреслити схожість зі статуями.

— Ти Феноліо, поет, чи не так? Той, кого вони називають Чорнильним ткачем? — Феноліо уявляв собі його голос дещо глухішим. Козимо поглядав на статуї, пробігав поглядом від однієї до другої. — Мені хтось порадив покликати тебе. Здається, моя дружина. Вона стверджує, що ти — найрозумніша голова, яку можна знайти у просторі між цим замком і замком Змієголова, і що розумні голови мені будуть потрібні. Але не тому я звелів прийти тобі…

«Віоланта? Віоланта порадила йому?» — Феноліо намагався приховати здивування.

— Не тому? Чому ж, ласкавий пане? — запитав він.

Козимо спрямував на нього погляд, такий далекий, ніби дивився крізь нього. Князь поглянув на самого себе, посмикав себе за розкішну туніку, в яку він був одягнений, і поправив пасок.

— Моє вбрання більше не пасує мені,— зауважив він. — Усе якесь трохи задовге чи зашироке, немовби зшите для тих статуй, а не для мене.

Він усміхнувся до Феноліо дещо безпорадно. Це була ангельська усмішка.

— Ви… гм… пережили тяжкі часи, ласкавий пане, — сказав Феноліо.

— Так, мені всі про це розповідають. Знаєте, я не пам'ятаю. Я дуже мало що пам'ятаю. Моя голова почувається напрочуд порожньою. — Він провів рукою по чолу і знову поглянув на статуї. — Тому й я покликав вас, — сказав він. — Кажуть, ви майстер слова, і я хочу, щоб ви мені допомогли пригадати. Тим самим я доручаю вам записати все, що відомо про Козимо. Нехай вам про це розкажуть мої солдати, моя прислуга, моя няня, моя дружина. Бальбулюс перепише ваші історії й створить мініатюри до них, а потім я попрошу зачитувати мені їх, щоб знову наповнити образами й словами порожнечу в моїй голові і серці. Ви впораєтесь?

Феноліо поквапливо кивнув.

— О, так, так, певна річ, ласкавий пане. Я все зафіксую. Історії з вашого дитинства, коли ваш поважний батько ще був живий, історії ваших перших виїздів верхи до непрохідної хащі, все про той день, коли ваша дружина з'явилася в замку, і про той, коли народився ваш син.

Козимо кивнув.

— Так. Так! — сказав він з полегшенням у голосі. — Я бачу, ви розумієте, про що йдеться. І не забудьте про мою перемогу над паліями і про мій час у білих жінок.

— Поза будь-яким сумнівом.