Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

Феноліо підійшов до вікна й окинув оком замок. На башті ліворуч майорів прапор Змієголова. Так, Змієголов був в Омбрі, він мчав, як дідько, щоб на власні очі побачити зятя, що повернувся з того світу. Рудого Лиса цього разу він не взяв із собою, напевно, той саме грабував і вбивав деінде для господаря, втім, Свистун бродив Омбрійськими вуличками, завжди у супроводі кількох панцерних на повідку. Що вони ще хочуть тут?

Невже Змієголов усерйоз сподівався посадити на трон свого онука?

Ні, цього Козимо не допустить.

На мить Феноліо забув про понурий настрій, і усмішка засяяла на його обличчі. Так, якби ж він тільки міг розповісти Змієголову про те, хто зруйнував його блискучі плани. Якийсь нещасний поет! Як би це його дійняло! Неприємну несподіванку вони підготували йому, завдяки його словам і голосу Меґі.

Бідолашна Меґі. Бідолашний Мортимер.

Як благально вона на нього дивилась! І що за балаган він їй улаштував! Утім, як тільки бідолашна могла подумати, ніби він може допомогти її батькові кількома словами, якщо він навіть не зачитав його до цього сюжету! Не кажучи вже про те, що він не був одним із його створінь. Але ж цей її погляд! Він просто не міг наважитися відпустити її без надії!

Розенкварц сидів на бюрку, схрестивши прозорі ноги, і кидався хлібними крихтами у фей.

— Припини! — напався на нього Феноліо. — Хочеш, щоб вони знову схопили тебе за ноги, спробували викинути з вікна? Повір мені, цього разу я тебе не рятуватиму. Я навіть не змітатиму тебе докупи, коли ти лежатимеш у свинячому гною. Нехай сміттяр спокійно змітає тебе на свій візок.

— Так, звісно, зганяй злість на мені! — Скляний чоловічок повернувся до нього спиною. — Козимо все одно не покличе тебе скоріше до себе!

І він, на жаль, мав рацію. Феноліо підійшов до вікна. Внизу на вуличках хвилювання з приводу повернення Козимо вляглося, можливо, ще й присутність Змієголова вгамувала його. Люди знову розійшлися у справах, свині рилися у відходах, дітлахи гасали одне за одним між щільно наліплених будинків, та часом крізь натовп пробивався солдат-вершник. Солдатів можна було побачити більше, ніж зазвичай, очевидно, Козимо наказав патрулювати вулиці, можливо, щоб панцерні більше не давили його підданих лише через те, що ті заступали їм шлях.

«Так, Козимо всьому дасть лад! — розмірковував Феноліо. — Він буде хорошим князем, наскільки це можливо. Хтозна, може статися, він знову дозволить шпільманам ходити до міста і у звичайні базарні дні».

— Саме так. Це буде моя перша йому порада. Він має знову впускати шпільманів до міста, — пробурмотів Феноліо. — А якщо він до сьогоднішнього вечора не пришле по мене, я піду до нього без запрошення. Що він собі думає, невдячний негідник? Вважає, що на кожному кроці воскрешають?

— Мені здавалося, він ніколи не помирав. — Розенкварц подерся вгору до свого гнізда. Там він був поза межами досяжності. — Що з батьком Меґі? Гадаєш, він ще живий?

— Звідки мені знати? — роздратовано відповів Феноліо. Він не хотів, щоб йому нагадували про Мортимера. — Ну, принаймні за цю халепу мене ніхто не може притягнути до відповідальності! — бурмотів він. — Я тут ні до чого, що всі втручаються в мій сюжет, немовби він їм фруктове дерево, яке треба серйозно прорідити, щоб родило.

— Прорідити? — лицемірив Розенкварц. — Вони лиш додають. Твоя оповідка росте, вона переростає у справжній бур'ян! І, як на мене, не в привабливий. Феноліо саме розмірковував, чи не кинути в нього чорнильницею, аж як Мінерва просунула голову у двері.

— Посильний, Феноліо! — Її обличчя було червоне, неначе вона зашвидко бігла. — Посильний із замку! Хоче тебе бачити! Козимо хоче тебе бачити!

Феноліо поквапився до дверей, розрівнюючи на собі туніку, яку йому зшила Мінерва. Він уже кілька днів поспіль не знімав її, вона була добряче зім'ята, втім, що тут удієш. Коли він хотів було заплатити Мінерві, та лиш похитала головою і сказала, що він уже заплатив оповідками, які розповідав її дітлахам щодня і щовечора. Все одно, туніка була розкішною, навіть якщо і заплачено за неї дитячими оповідками.

Посильний чекав на вуличці перед будинком, з поважним виразом обличчя та наморщеним від нетерпіння чолом. На ньому була чорна мантія, неначе Князь Зітхач усе ще сидів на троні.

«Дурниці! Все тепер буде інакше! — подумав Феноліо. — Неодмінно! Відтепер я розповідатиму цю історію, а не мої персонажі».

Його провідник навіть ні разу не обернувся до нього, коли він вуличками поспішав за ним.