Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

Райнер Марія Рільке. Дитинство[5]

Вогнерукий не вірив Фаридові, коли той розповів йому, що побачив і почув у комірчині Феноліо. Ні, навіть цей старий не міг бути настільки божевільний, жартуючи зі смертю. Та потім, ще того самого дня, кілька жінок, які у Роксани купували трави, повідомили те саме, що й хлопець: мовляв, Козимо Вродливий повернувся, відродився з мертвих.

— Жінки розповідали, що білі жінки так сильно у нього закохалися, що зрештою знову б забрали його, — сказала Роксана. — А чоловіки кажуть, що він увесь цей час ховався від своєї бридкої дружини.

«Шалені історії, втім не настільки шалені, як правда», — думав Вогнерукий.

Про Бріану жінки не могли розповісти. Те, що вона була в замку, не подобалося йому. Ніхто не знав, що там далі відбуватиметься. Нібито Свистун був усе ще в Омбрі з півдюжиною панцерних. Решту Козимо повигонив за міські мури. Вони чекали на прибуття їхнього господаря. Бо всюди говорилося: Змієголов сам приїде, щоб поглянути на цього князя, що воскрес із мертвих. Він так легко не примириться з тим, що Козимо знову відібрав трон у його онука.

— Я сама осідлаю коня й поїду подивлюся, як у неї справи, — сказала Роксана. — Тебе вони не пропустять навіть через зовнішню браму. Але ти можеш зробити для мене дещо інше.

Жінки прийшли не лише щоб придбати трави і потеревенити про Козимо. Вони передали Роксані замовлення від Кропиви, яка була в Омбрі, щоб полікувати двох хворих дітей фарбувальників. Їй потрібен був корінь феїного цмину, небезпечні ліки, бо вбивали настільки ж часто, як і лікували. На якого біса їй потрібен був корінь, стара не сказала.

Для якогось пораненого в таємному таборі, Кропива хоче ще сьогодні повернутися туди. Є ще дещо. Хмароходець прийшов із нею, він ніби має звісточку для тебе.

— Звісточку? Для мене?

— Так. Від якоїсь жінки. — Роксана дивилася на нього, потім пішла до помешкання по коріння.

— Ти поїдеш до Омбри? — Фарид з'явився позаду Вогнерукого несподівано, що той аж здригнувся.

— Так, а Роксана поскаче до замку, — сказав він. — Отже, ти залишаєшся тут і приглянеш за Єганом.

— А хто пильнуватиме тебе?

— Мене?

— Так. — Як він на нього поглянув! На нього і на куницю. — Щоб цього не сталося. — Фарид промовляв так тихо, що Вогнерукий ледь зрозумів його. — Того, про що написано в книзі.

— А, ось ти про що. — Як стурбовано хлопець розглядав його. Немов наступної миті він міг упасти замертво. Вогнерукий мусив стримувати усмішку, хоча йшлося про його смерть. — Тобі Меґі розповіла?

Фарид кивнув.

— Ну гаразд. Забудь про це, чуєш? Слова написано. Можливо, вони справдяться, а може, й ні.

Проте Фарид похитав головою, та так сильно, що чорняве волосся спало йому на чоло.

— Ні! — сказав він. — Ні, вони не справдяться! Присягаюся. Присягаюся джинами, які завивають вночі в пустелі, і примарами, що пожирають мертвих, я присягаюсь усім, чого боюся!