Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

Орфей відкинувся у кріслі і розглядав її, як зображення на мольберті. Як природно він привласнив її крісло, немов Елінор ніколи не сиділа в ньому, поруч із Меґі, чи з Резою на колінах, коли та була ще малям. Елінор гамувала обурення. «Тримай себе в руках! — наказала вона собі, не зводячи очей із блідого Орфеєвого обличчя в окулярах. — Тримай себе в руках. Заради Мортимера і Рези, заради Меґі!»

Орфей відкашлявся.

— Чесно кажучи, я не розумію, що ви маєте на увазі, — сказав він, розглядаючи свої нігті, обгризені, мов у школяра. — Я заздрю цій трійці!

Якусь мить Елінор не могла збагнути, що він каже. Лише коли він повів далі, вона зрозуміла.

— Як вам спало на думку, що вони хочуть повернутися? — тихо запитав він. — Якби я там був, я нізащо не повернувся б назад! У цьому світі нема жодного місця, за яким я так само журився б, як за пагорбом, на якому розташований замок Тлустого князя. Чимало разів я вештався Омбрійським ринком, розглядав вежі, прапори з вишитим левом. Я уявляв, як воно — блукати непрохідною хащею, спостерігати, як Вогнерукий краде мед у вогняних ельфів. Я уявляв Роксану, шпільманку, в яку він закоханий. Я стояв у Каприкорновій фортеці й відчував запах трунку, який Мортола варила з аконіту й болиголова. Замок Змієголова часто сниться мені, часом я сиджу в одній із його в'язниць, часом пробираюся з Вогнеруким крізь браму, дивлюся на голови шпільманів, котрих Змієголов наказав посадити на палю, бо співали не тих пісень… Клянуся всіма літерами на світі! Коли Мортола назвала мені своє ім'я, я гадав, вона божевільна. Гаразд, вона і Баста були схожі на персонажів, якими, як вони стверджували, вони й були, але чи могло бути насправді, щоб хтось вичитав їх сюди з моєї улюбленої книжки? Чи є й інші, які вміють читати так, як я? Лише коли Вогнерукий підійшов до мене, у цій затхлій бібліотеці з нікудишньою добіркою книжок, я повірив у це. О, як мені билося серце, коли я побачив його обличчя з трьома невиразними рубцями, які залишив ніж Басти! Воно билося сильніше, аніж того дня, коли мене вперше поцілувала дівчина. Це був він, сумний герой моєї найулюбленішої книжки. І я знову відправив його туди. Але щоб самого себе? Безнадійно. — Він засміявся, гірко й сумно. — Я лише сподіваюся, що він усе ж таки не помре, як цей автор-недотепа передбачив для нього. Та ні! У нього все гаразд, я певен, Каприкорн врешті-решт мертвий, а Баста — боягуз. Коли мені було дванадцять, я написав цьому Феноліо, щоб він змінив оповідку або принаймні написав продовження, в якому Вогнерукий повертається. Він мені не відповів, так само, як і «Чорнильне серце» ніколи не отримало продовження. Ну що ж… — Орфей глибоко зітхнув.

Вогнерукий, Вогнерукий… Елінор стиснула губи. Кого цікавило, що було з Пожирачем сірників? Спокійно, Елінор, не бовкни щось зайве знову, цього разу мусиш метикувати, кмітливо і помірковано. Завдання не з легких…

— Послухайте. Якщо ви хочете опинитися в цій книжці… — Їй вдалося, щоб її голос звучав так, ніби вона не надає особливого значення тому, про що говорить. — Чому б вам просто не викликати назад Меґі? Меґі знає, як зачитати самого себе до оповідки. Вона вміє! Напевно, вона може пояснити вам, як це робити, або ж зачитати вас!

Кругле Орфеєве обличчя так різко спохмурніло, що вона відразу збагнула, що серйозно помилилася. Як вона тільки могла забути, яким зазнайкуватим і набундюченим типом він був?

— Ніхто, — тихо сказав Орфей, погрозливо повільно підводячись із її крісла, — ніхто не вчитиме мене, як читати. А тим паче якесь дівчисько!

«Ну ось, він тебе знову посадить до підвалу!» — подумала Елінор. Що тоді? Шукай, Елінор, шукай у своїй довбешці правильну відповідь! Щось уже має тобі спасти на думку!

— Певна річ, що ні! — пролепетала вона. — Ніхто, крім вас, не міг зачитати Вогнерукого. Ніхто. Але…

— Ніхто. Але. Будьте обережні. — Орфей став, ніби зібрався заспівати арію, взяв із крісла книгу, яку так недбало відкинув убік. Розгорнув її на тому місці, де загнутий куток споганив біло-кремову сторінку, пройшовся кінчиком язика по губах, немов мусив їх пом'якшити, щоб слова не прилипали до них. А тоді бібліотеку заповнив його чарівний голос, що геть не пасував до його зовнішності. Орфей читав, немов улюблена страва танула йому в роті, жадібно насолоджуючись звучанням слів, перлинами на язику, словесним насінням, яке він пробуджував до життя.

Так, можливо, він був найбільшим майстром свого мистецтва. Бо віддавався йому з надзвичайною пристрастю.

— Є легенда про пастуха, Тудура з Лланґолена, котрий одного дня зустрів табунець фей, що танцювали під мелодію крихітного вуличного скрипаля.

Щось тихо зацвіркотіло позаду Елінор, вона обернулася, та нічого не побачила, крім Цукра, який спантеличено дослухався до Орфеєвого голосу.

— Тудур опирався зачарованим струнам, проте зрештою підкинув у повітря шапку, вигукнувши «Танцюють всі, заграй-но, чортяко!», і приєднався до дикого танцю.

Коли Елінор цього разу роззирнулася, то побачила чоловіка, оточеного маленькими створіннями, вдягненими у листочки. Чоловік обертався на босих ногах, як дресирований ведмідь, а за крок від нього якийсь коротунчик з дзвіночковим цвітом на голівці грав на скрипочці, трохи більшій за жолудь.

— На голові скрипаля відразу з'явилася пара ріжок, і хвіст виріс із-під його пальта! — Орфеїв голос наростав, аж поки не переріс у спів. — Танцюристи-привиди перетворились на цапів, псів, котів та лисиць і разом із Тудуром пішли у танок.

Елінор затисла рота руками. І ось вони з'явилися, повилазили з-за крісла, вискочили на книжкові стоси, танцювали на розгорнутих сторінках брудними ратицями. Пес підскочив і загавкав на неї.

— Припиніть! — крикнула Елінор Орфею. — Негайно припиніть!