Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— Оце, — сказала вона ледь тремтячим голосом, — дуже й дуже цінна книжка.

Орфей повернув голову до неї і засміявся. Це був сміх бешкетної дитини.

— Я знаю! — промовив він своїм оксамитовим голосом. — У вас чимало цінних книжок, пані Лоредан.

— Авжеж, — холодно відповіла Елінор. — І тому я їх і не кладу стосом, як прокладки для яєць чи кружала сиру. Кожна має своє місце.

Орфей у відповідь лишень сильніше засміявся. Він закрив книжку, попередньо загнувши сторінку. Елінор глибоко втягнула повітря.

— Книжки — не скляні вази, моя люба, — сказав Орфей підводячись. — Вони й не б'ються так, і не настільки декоративні. Це книжки! Їхній зміст має значення, а він нікуди не подінеться, якщо їх складати стосом. — Він провів долонею по прямому волоссю, немов хвилювався, що його проділ став нерівний. — Цукор каже, ви хотіли зі мною говорити?

Елінор кинула на Ґевала здивований погляд.

— Цукор?

Велетень засміявся, оголивши неповторну колекцію поганих зубів. Елінор просто більше й не запитувала, чому його так назвали.

— Так, звісно. Вже давно хочу поговорити з вами. Я вимагаю, щоб ви звільнили мене і мого бібліотекаря з підвалу! Мені набридло цюркати у відро у власному будинку, не знаючи, день це чи ніч. Я вимагаю, щоб ви повернули мою небогу та її чоловіка, які з вашої вини у надзвичайній небезпеці, і я вимагаю, щоб ви забрали свої тлусті руки геть від моїх книжок, чорт забирай!

Елінор заткнула рота — і кляла саму себе, кожним прокльоном, який їй спадав на думку. О, ні! Що їй казав Даріус? Що вона сама собі сотню разів казала, лежачи внизу на гидкому надувному матраці? Стримуйся, Елінор, будь розумною, Елінор, тримай язик за зубами… Усе марно. Вона вибухнула, мов занадто роздута повітряна кулька.

Орфей усе ще сидів, закинувши ногу на ногу.

— Можливо, я міг би їх повернути. Так, можливо! — сказав він, пестячи своєму псові гидку морду. — Та навіщо? — Незграбним вказівним пальцем він провів по обкладинці книжки. — Це гарна обкладинка, чи не так? Можливо, дещо без смаку зроблена, крім того, я собі інакше уявляю фей, та все ж…

— Так, вона гарна, я знаю, та обкладинка зараз мене не цікавить! — Елінор намагалась говорити неголосно, та їй просто не вдавалося. — Якщо ви можете повернути обох, то поверніть, чорт забирай! Поки не запізно. Стара хоче його вбити, невже ви не чули? Вона хоче вбити Мортимера!

З байдужою міною Орфей поправив зім'яту краватку.

— Але ж він убив Мортолиного сина, як я зрозумів, Око за око, зуб за зуб, як це так гарно зветься в одній доволі відомій книзі.

— Її син — убивця! — Елінор стиснула кулаки. Вона хотіла кинутися до Кругловидого, вирвати книжку з його рук, із рук, які видавались такими ніжними й білими, немов вони тільки тим і займалися, що перегортали книжкові сторінки, та Цукор став їй поперек дороги.

— Так, так, я знаю. — Орфей глибоко зітхнув. — Я все знаю про Каприкорна. Я безліч разів читав книжку, що розповідає його історію, і мушу сказати, він був вдатний лиходій, один із найкращих у царстві літер. І ось так просто взяти і вбити його… Якби ви мене запитали… то це все ж таки злочин. Хоча я радий за Вогнерукого.

О, якби вона тільки могла його вдарити, лише один-єдиний раз, пройтися по широкому носі, по вустах, що підсміювалися!

— Каприкорн наказав викрасти Мортимера! Він ув'язнив його доньку, а його дружину тримав роками у полоні! — На очах Елінор виступили сльози люті й безпорадності. — Прошу! Пане Орфею, чи як вас там ще називають! — Вона доклала всіх зусиль і виявила максимум самовладання, щоб бути хоч трохи люб'язною. — Прошу! Поверніть їх обох назад, а разом і Меґі, поки її там не розчавив-велетень чи не прокололи списом.