Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ІМЕНА КРАЇВ: КРАЙ»

Андре до розмови не мішалася, вона не знала, так само зрештою, як Альбертина і Октав, маркізи де Вільпарізіс. «Навіщо було цій дамі зчиняти такий шарварок? — нарешті озвалася Андре. — Опука влучила в стару Камбремер, але ж вона не скаржилася». — «Зараз я вам поясню, в чому тут різниця, — поважно сказав Октав, витираючи сірника, — по-моєму, пані де Камбремер — великосвітська дама, а пані де Вільпарізіс — пройдисвітка. Ви сьогодні будете на гольфі?» І він покинув нас разом з Андре. Ми з Альбертиною зосталися вдвох. «Ось бачите, — сказала Альбертина. — Я почала зачісуватися, як подобається вам, подивіться-но на це пасмо. Всі з мене збиткуються, і ніхто не знає, для кого я так зачісуюся. Тітка теж жартуватиме з мене. Я й тітці нічого не скажу». Я дивився збоку на Альбертинині щічки: звичайно бліді, зараз від припливу крови вони пашіли, вони блищали, як блищать іноді зимового ранку не цілком освітлені сонцем, схожі на рожевий граніт камені, які дихають радістю. А от радість дивитися зараз на Альбертинині щічки була така сама захоплива, але вони будили інше бажання — не прогулянки, а поцілунку. Я спитав, чи правда те, що я чув про її найближчі наміри. «Так, — відповіла вона, — я переночую у вашому готелі і ляжу ще перед вечерею — я трохи застудилася. Посидите зі мною, поки я повечеряю в ліжку, а потім ми погуляємо, в що захочете. Мені було б приємно, якби ви завтра вранці приїхали на вокзал, та боюся, як би це не здалося дивним, — не Андре, Андре розумниця, — а іншим, які мене проводжатимуть, розкажуть тітці, і з цього вийде ціла історія; але сьогоднішній вечір ми можемо провести удвох. Тітка про це не дізнається нічого. Піду попрощаюся з Андре. Отож-бо, до побачення! Приходьте раніше, щоб довше побути разом», — додала вона, всміхаючись. Ці слова перенесли мене в часи ще дальші, ніж ті, коли я кохав Жільберту, в ті, коли кохання уявлялося мені не лише абстрактним поняттям, а й чимось цілком досяжним. Жільберта, яку я бачив на Єлисейських Полях, була не тією, яку я віднаходив у собі самому, тільки-но зоставався сам, тимчасом як у достеменну Альбертину, яку я бачив щодня, сповнену, як мені здавалося, міщанських забобонів і, мабуть, дуже відверту зі своєю тіткою, нараз утілилася Альбертина уявна, та, яка, як мені уявлялося, коли ми ще не були знайомі, глипала на мене на пляжі, та, якій, коли вона озиралася на мене, наче не хтілося іти геть.

Обідати я мав з бабусею; я відчував, що між нами стоїть таємниця. Так само себе почуватиме й Альбертина, бо завтра на проводах її приятельки не знатимуть про те нове, що нас із нею тепер єднає, і пані Бонтан, цілуючи сестриницю в чоло, і гадки не матиме, що між ними я, що я в цій зачісці, яку Альбертина почала носити з таємною метою сподобатись мені, хто досі заздрив пані Бонтан, бо вона спокревнена з тими самими людьми, що і її небога, вона водночас із нею носила жалобу, їздила з візитою до тих самих родичів; і ось тепер я означаю для Альбертини навіть більше, ніж її тітка. У тітки вона думатиме про мене. Що мало відбутися зараз, я не уявляв ще собі. У кожному разі в Ґранд-отелі і в теперішньому вечорі я не відчував пустки; її заповнить моє щастя. Я викликав ліфт, аби піднятися до Альбертининої кімнати, повернутої вікнами на долину. Найлегший рух, приміром, той, який я зробив, сідаючи на лавку в ліфті, був мені приємний, бо відгукувався у моєму серці; на линви, з допомогою яких підносився вгору ліфт, на кілька приступок, якими я ще мав піднятися, я дивився як на пасовий механізм, як на матеріальні підступи моїх радощів. Я мав тільки ступити кілька кроків по коридору до того номера, де було коштовне рожеве тіло, — до номера, який, навіть як там і стануться чудовні події, збереже свою буденність, свою подібність — для несвідомого пожильця — до будь-якого іншого номера; і ця його особливість зробить із тих речей, що в ньому, вперто мовчазних свідків, сумлінних повірників, надійних охоронців розкошів. Ці кілька кроків від сходового помістка до Альбертининого порога, ці кілька кроків, яких уже ніхто не міг стримати, я ступав з люботою, з побоюванням (ніби занурений у якусь нову стихію, ніби, простуючи вперед, я поволеньки переносив щастя) і водночас із новим для мене відчуттям усесили, зі свідомістю, що нарешті я вступаю у володіння спадком, належним мені справіку. Потім я раптом подумав, що сумнівів тут бути не може: вона сказала мені, щоб я прийшов, коли вона буде в ліжку. Все зрозуміло! Я затрепетав з радощів, ледве не збив з ніг Франсуазу, яка йшла мені назустріч, я з вогненними очима біг до номера моєї приятельки. Я застав Альбертину в ліжку. Відкриваючи шию, біла сорочка міняла риси її личка, розпашілого чи то тим, що вона угрілася в постелі, чи то з гарячки, чи то тим, що недавно повечеряла; я подумав про барви, які кілька годин тому бачив біля себе на пляжі і смак яких міг нарешті відчути; її щічку протинало згори донизу пасмо чорного і хвилястого волосся, яке вона, на догоду мені, розпустила. Вона дивилася на мене з усмішкою. За нею, у вікні, біліла під місяцем долина. Гола шия Альбертини й розшарілі її щічки так п'янили мене, — тобто достеменним був для мене зараз не реальний світ, а нурт чуттів, які я ледве стримував, — що порушувалася рівновага між безконечним і незнищенним життям, що точилося в глибині мене, і життям Усесвіту, таким нікчемним проти нього. Море, видне у вікно по один бік долини, тугі перса поблизьких менвільських скель, небо, місяць, ще не в зеніті, — все це здавалося легшим за пір'їнку моїм очним яблукам, — адже я відчував, як вони вирячились, як стужавіли і могли б двигати на своїй делікатній поверхні куди важчу кладь, бодай навіть усі гори круга земного. Весь обрій не міг би заповнити моїх очниць. Та й життя всієї природи здалося б мені надто жалюгідним, гомін моря уявлявся б мені надто кволим проти якнайглибшого подиху, що здіймав мої груди. Я нахилився до Альбертини, аби поцілувати її. Якби я знав, що зараз умру, то поставився б до цього спокійно або, точніше, подумав би, що це неможливо, бо життя було не поза мною, воно було в мені. Я всміхнувся б поблажливо, якби якийсь філософ сказав, що рано чи пізно настане день, коли мені випаде померти, що мене переживуть вічні сили природи, природи, під божистими стопами якої я всього лишень порошинка; що й по мені існуватимуть круглі, повногруді скелі, море, місячне сяйво, небеса! Як же це може бути, як світ може тривати довше, ніж я, якщо я не загублений у ньому, якщо він, навіки замкнений у мені, ще й далеко не всього мене наповнює, у мені, де, я відчуваю, знайдеться ще стільки місця для сили-силенної інших скарбів, і тому зневажливо звалюю в один кут небо, море та скелі? «Перестаньте, бо я подзвоню!» — гукнула Альбертина, бачачи, що я хочу накинутися на неї з поцілунками. Але я сказав собі, що недарма дівчина запрошує до себе молодика потаєнці, так, щоб не дізналася тітка, і що чия відвага, того й перемога; я був такий збуджений, що кругле Альбертинине личко, осяяне ніби світлом нічника зсередини, набуло в моїх очах незвичайної пластичности і, наслідуючи оберти вогненної сфери, закрутилося, як постаті Мікеланджело, підхоплені нерухомим, але запаморочливим виром. Зараз я спізнаю запах, смак цього незнаного мені рожевого плоду. Аж це я почув ґвалтовний, довгий і різкий звук. Альбертина дзвонила щосили.

Я гадав, що моє кохання до Альбертини не спирається на прагнення фізичної облади. Але коли цей вечір довів мені, що така облада, мабуть, неможлива, і я (хоч при першій нашій зустрічі на узмор'ї гадав, ніби Альбертина зіпсута) по довгому ваганню буцімто дійшов твердого переконання, що Альбертина дівчина дуже порядна (коли через тиждень, повернувшися від тітки, вона сухо кинула мені: «Я вам вибачаю, дуже шкода, що завдала вам прикрощів, але більш ніколи так не робіть»), то я дізнав чогось протилежного тому, що пережив, коли Блок запевнив мене, ніби всі жінки доступні: замість живої дівчини я побачив воскову ляльку; і поступово моє прагнення проникнути в її життя, піти до неї в той край, де минуло її дитинство, прилучитися через неї до спорту відвернулося від неї, цікавість знати її думку щодо того чи іншого не пережила моєї віри в те, що я зможу її поцілувати. Мої марення — а я ж гадав, ніби вони існують незалежно, — покинули її, тільки-но я перестав гріти надію на обладу. Тепер маренням моїм було вільно — залежно від того, котра з дівчат сьогодні надто надила мене до себе, а головне, залежно від того, кого з них я з найбільшою певністю в успіхові міг сподіватися завоювати, — перенестися на першу-ліпшу Альбертинину приятельку і насамперед на Андре. А проте, аби не було на світі Альбертини, може, я не зазнавав би з кожною дниною все більшої втіхи від уваги до мене Андре. Про те, що Альбертина дала мені відкоша, вона нікому не сказала. Вона була одна з тих гарненьких дівчат, які замолоду завдяки своєму повабу, а надто завдяки своєму завжди трохи загадковому чарові, усій своїй незрозумілій гожості, живленій, можливо, запасами життєвої снаги, якими користуються ті, кого не так гойно ущедрила природа, скрізь — у сімейному колі, серед подруг, у світі — мають більший успіх, ніж ті, хто гарніша, ніж ті, хто багатша за них; вона була однією з тих, від кого ще перед їхнім вступом у пору кохання, а надто — коли та пора для них настає, вимагають більшого, ніж вимагають вони, і навіть більшого, ніж вони можуть дати. Альбертина уже в дитинстві звикла до захоплення подружок, зокрема до захоплення Андре, хоча Андре була куди розвиненіша за неї і сама це розуміла. (Можливо, саме несвідома притягальна сила, яку мала Альбертина, і була початком та підставою виникнення ватаги.) Ця притягальна сила відчувалася навіть на відстані, у блискучішому товаристві, де танцювати панну Альбертину запрошувано частіше, ніж дівчат шляхетнішого коліна. Цю безпосажну дівчину, яка жила бідно на ласці пана Бонтана, чоловіка непевного, схильного її спекатися, кликали не лише на обід, а й у гостину люди, якими Сен-Лу погордував би, але які засліплювали своєю пишнотою матерів Розамунди та Андре, жінок дуже багатих, але з ними незнайомих. Так, скажімо, Альбертина жила по кілька тижнів у родині голови управи великої залізничної компанії. Жінка цього фінансиста приймала у себе значних осіб і ніколи не запрошувала на свій «журфікс» матері Андре, яка, хоч і мала її за невігласку, дуже цікавилася всім, що відбувалося в оселі фінансиста. Ось чому вона щороку вмовляла Андре запросити Альбертину погостювати в них на віллі; вона доводила, що це добре діло — дати змогу пожити біля моря дівчині, яка не має коштів на подорож і про яку тітка майже, не дбає; звичайно, мати Андре не сподівалася, що банкір і його жінка, дізнавшись, як вона та її донька гостять Альбертину, будуть про них доброї думки; тим паче, вона не розраховувала, що Альбертина, хоч яка привітна і спритна, доб'ється запрошення для неї чи бодай для Андре на garden party до фінансиста. Але щовечора за обідом, прибираючи погордливої і байдужої міни, вона захоплено слухала Альбертинині розповіді про те, що діялося в замку, коли вона там мешкала, і кого там приймали, хоча мати Андре знала майже всіх у вічі або з імени. Сама навіть думка, що вона має про них невиразне уявлення, точніше, зовсім його не має (вона називала таких людей своїми «давніми знайомими»), викликала у матері Андре тінь меланхолії, — хоча розпитувала вона крізь зуби, пихато і з нехіттю, — і могла б посіяти у ній неспокій та непевність свого становища в суспільстві, якби вона сама себе не підбадьорювала і не «поверталася до реальности», мовлячи метрдотелеві: «Скажіть кухареві, що горошок цупкий». Тоді вона знову віднаходила погідність духу. Вона налаштувалася пошлюбити Андре з чоловіком, певна річ, із путящої родини, але таким заможним, аби вона могла мати кухаря та двох візників. Так вона уявляла підвалини, запоруку міцности становища. Але той факт, що Альбертина обідала в банкіровому замку з тією чи тією дамою і що одна з них запросила Альбертину погостювати у неї взимку, в очах матері Андре таки підносило Альбертину, але це любісінько вживалось у неї зі зневагою до знедоленої Альбертини, зневагою, посилюваною ще й тим, що пан Бонтан зрадив свій штандар і, за чутками, бувши причетний навіть до «Панами», тягнув тепер руку за урядом. Це не перешкоджало зрештою матері Андре з правдолюбства кидати громи на голови тих, хто нібито вважав, ніби Альбертина низького роду. «Отакої! Роду якнайкращого! Вона з тих Сімоне, що пишуться через одне „н“, еге ж!» Звісно, в тому середовищі, де все вирішують гроші, де гожість запорука того, що дівчина матиме вступ до дому, але не тому, що її посватають, Альбертина не могла сподіватися на «пристойний» шлюб, себто не могла скористатися схилянням перед нею, бо воно, схиляння, не надолужувало її вбозтва. А проте сам її «успіх», хоча й не подавав їй матримоніальних сподіванок, все ж будив завидки у деяких злосливих матерів, лютих на Альбертину за те, що її вітала в себе як «рідну дочку» жінка банкіра і навіть мати Андре, з якими вони були заледве знайомі. Ось чому вони казали тим, хто дружив і з ними, і з тими двома дамами, що ті дві дами були б обурені, якби знали істину, знали про те, що Альбертина буцімто розповідає одній (і vice versa)[193] про все, що дізналася про іншу, бувши знеобачки втаємниченою в інтимний бік її життя, буцімто вона роздзвонила силу-силенну маленьких секретів, розголошення яких було б геть-то неприємне для зацікавленої особи. Заздрісниці пускали плітки на те, щоб їх підхопили інші, на те, щоб посварити Альбертину з її опікунками. Але їхні підступи, як це часто буває, провалилися. Надто вже відгонило все завидками, і пліткарки домагалися лише того, що їх зневажувано ще більше. У матері Андре склалася про Альбертину цілком певна думка, і схитнути її було годі. Вона вважала Альбертину за «піддурену», але за добру в душі дівчину, в якої на умі тільки одне, як би догодити іншим.

Хоча така незвичайна славетність Альбертинина не заповідала жодних практичних наслідків, зате вона назнаменувала приятельку Андре ціхою, прикметною для того, хто шукає знайомства, але сам на знайомство не набивається (ціхою, природною з тих самих мотивів у найвищому товаристві, у незвичайно гожих дам), того, хто не хизується своїми успіхами, а, радше навпаки, їх приховує. Альбертина ніколи не казала: «Він пропадає за мною», вона про всіх говорила дуже доброзичливо, немовби запобігала ласки в інших, шукала з ними знайомства. Коли при ній мова заходила про молодика, який за кілька хвилин перед тим осипав її віч-на-віч гіркими докорами за те, що вона відмовилася від побачення з ним, вона мало того, що не хвалилася своєю перемогою, мало того, що нітрохи на нього не гнівалася, а ще й захоплювалася ним: «Він славний хлопчина». їй було навіть прикро, що вона подобається, бо цим викликала досаду в інших, а вона ж народилася, щоб робить людям приємне. Вона так любила робити приємне, що навіть удавалася до брехні, до якої охочі деякі ділові люди, деякі кар'єристи. Цей різновид нещирости, притаманний у зародковому стані багатьом, полягає в тім, що людина не обмежується самим учинком, приємним тій чи тій особі. Скажімо, якщо Альбертинина тітка хотіла, щоб сестриниця їхала з нею з якоюсь нудною візитою, то Альбертина, погодившись, могла б дістати цілковиту моральну втіху через те, що це приємно тітці. Але господарі зустрічали її радо, і вона вважала за свій обов'язок сказати їм, що вона давно мріяла з ними побачитися і що, скориставшися з нагоди, вона попросила тітку, аби та взяла її з собою. Але це ще не все: Альбертина зустрічала там свою подругу, яку спіткала велика рахуба. Альбертина казала їй: «Я боялася, що тобі дуже важко самій, я подумала, що зі мною тобі буде легше. Як хочеш, ходімо звідси кудись іще, я все для тебе зроблю, аби ти лише не журилася» (і тут вона була щирісінька). Але бувало й так, що фальшива мета нівечила мету реальну. Коли Альбертина збиралася просити подругу про якусь послугу, вона задля цього їхала до якоїсь дами. Але, явившись до цієї милої і симпатичної дами, Альбертина несамохіть улягала засаді добування з одного й того самого вчинку множинної користі і, скоряючись найкращій спонуці, вдавала, ніби приїхала ради втіхи побачитися з господинею дому. Господиня була дуже зворушена тим, що Альбертина приїхала здалеку лише з дружніх почуттів. Бачачи, що дама схвильована мало не до сліз, Альбертина любила її зараз дужче, ніж колись. Закінчувалося ж це ось чим: Альбертина брехала, ніби приїхала сюди з дружніх почуттів, але втіха приязні брала над нею таку силу, що вона починала боятися, як би дама не запідозрила нещирости її справді доброзичливого до неї ставлення, якщо вона попросить за свою подругу. Дама може подумати, ніби Альбертина тільки задля цього до неї й приїхала, як воно й було направду, і зробити висновок, що просто собі побачитися з нею Альбертині не хочеться, а це вже дурниці. І Альбертина йшла геть, так і не зважившись попросити за подругу, — достоту як деякі чоловіки, які, сподіваючись на успіх у жінки, бувають надміру запобігливі і, щоб вона не подумала, ніби це запобігливість із корисливою метою, не освідчуються їй у коханні. В інших випадках усе ж не випадало казати, що Альбертина достеменну мету складає у жертву побічній, народженій у перебігу дії, але обидві її цілі були такі між собою несумісні, що аби той, хто розчулився, дізнавшись від Альбертини про першу її мету, почув про другу, його розчулення замінилося б одразу на найглибшу досаду. Далі в нашому оповіданні ця суперечність пояснюється. А поки що наведемо приклад зовсім іншого штибу, як доказ, що такі суперечності дуже часті в найрозмаїтіших ситуаціях. Чоловік оселив свою полюбовницю в місті, де стоїть постоєм полк. Жінка, обізнана багато з чим, ревнує його і засипає його з Парижа розпачливими листами. Аж це коханці випало на один день поїхати до Парижа. Чоловік не може відмовити коханці у просьбі поїхати з нею і бере звільнення на добу. Але він людина добра, думка, що жінка через нього мучитиметься, для нього нестерпна, тож він являється до неї і, заливаючись дрібними слізьми, каже, що, стурбований її листами, він знайшов привід, аби вирватися до неї, втишити її й обійняти. Виходить, він скористався цією поїздкою як приводом, щоб довести своє кохання і полюбовниці, і дружині. Але якби жінка довідалася, чому він приїздив до Парижа, радощі, безперечно, змінилися б для неї стражданням, хіба що довгоочікуване щастя побачитися з цим невірником заглушило б біль від його брехні. Серед тих, хто найпослідовніше застосовував систему множинности цілей, був, як на мене, пан де Норпуа. Вряди-годи він зголошувався посередникувати між двома розсвареними приятелями, за що й сподобився слави вельми послужливої людини. Проте маркізові було мало переконати того, хто просив його прислужитися, що він робить послугу лише ради нього, другому він розтлумачував, що пішов на це аж ніяк не на настійну вимогу першого, а в інтересах другого, і йому неважко було втовкмачити це співрозмовникові, загодя певному, що він має діло з людиною, «вельми догодливою». Оттак, ведучи подвійну гру, ведучи те, що мовою рахівників іменується бухгалтерією з подвійним дном, він ні разу себе не ославив, а надані ним послуги не лише не захитали, а ще й, навпаки, зміцнили його авторитет. Будь-яка буцімто подвійна маркізова послуга подвійно помножувала його репутацію послужливого друга, причому послужливого з тямою, який цілить завжди в десятку, доводить справу до успішного кінця, в чому переконувала вдячність, висловлювана обома зацікавленими сторонами. Це лукавство у послужливості було — не без винятків, як у кожної людини — важливою рисою вдачі маркіза де Норпуа. У міністерстві колишній дипломат часто вдавався до послуг мого батька, а той був такий простодушний, що вірив, ніби маркіз, навпаки, прислужується йому.

Альбертина мала такий успіх, якого навіть не домагалася, їй не треба було сурмити про свої перемоги, ось чому вона нікому навіть не заїкнулася про сцену, яка розігралася між нами при її ліжку і про яку якась шерепа роздзвонила б на весь світ. Зрештою її поводження під час цієї сцени так і зосталося для мене загадкою. Гіпотезу про її бездоганну цноту (гіпотезу, з допомогою якої я спершу пояснював собі, чому Альбертина так люто дала мені одкоша, і яка зрештою не пов'язувалась у моєму уявленні про доброту, про вроджену шляхетність моєї подруги) я кілька разів переробляв. Ця гіпотеза суперечила тій, яку я висунув при першій моїй зустрічі з Альбертиною. Скільки її вчинків, що свідчили про інше, про її увагу до мене (увагу лагідну, іноді неспокійну, чуйну, сповнену ревнощів до Андре), оточувало звідусіль ту поривчастість, з якою вона, аби здихатися мене, смикнула за дзвінок! Зрештою чому ж вона запросила мене провести вечір при її ліжку? Чому, розмовляючи зі мною, добирала таких пестливих слів? Чим пояснити хіть побачитися з приятелем, страх, що він воліє твою подругу, бажання зробити йому приємне, романтичне запевнення в тому, що ніхто не дізнається про вечір, проведений удвох, чим усе це пояснити, якщо ти відмовляєш йому в такій простій насолоді і якщо для тебе це не насолода? Попри все я ніяк не міг повірити, що Альбертинина цнота сягає аж так далеко, і навіть загадувався, чи не ховається під її поривчастістю кокетство, їй, скажімо, примарилося, ніби від неї негарно пахне, і вона боялася, як би це не віднадило мене від неї, або ж помисливість: не знаючи любовної гри, вона, скажімо, уявила, що моя нервовість заразлива і передасться їй через поцілунок.

Альбертина була, безперечно, засмучена тим, що не вдовольнила мене, і подарувала мені золотого олівчика через ту збочену жалісливість людей, яких зворушила наша увага і які, відмовивши нам у тому, чого домагалася від них наша увага, хочуть бодай чимось іншим нам догодити: критик замість писати хвалебну рецензію, запрошує повістяра на обід, дукиня не бере з собою сноба до театру, а натомість дає йому свою ложу на той вечір, коли її на виставі не буде. Так само, буває, тих, хто робить найменше і міг би взагалі нічого не робити, сумління змушує зробити бодай щось. Я сказав Альбертині, що дуже радий олівцеві, але не так, як був би радий того вечора, коли вона прийшла ночувати до готелю, якби вона дозволила себе поцілувати. «Для мене це було б таке щастя! Ну що б це вам зашкодило? Мене дивує ваша відмова». — «А я дивуюся тому, — заперечила вона, — що ви дивом дивуєтеся. З якими ж це дівчатами зналися ви переді мною, якщо вас уразило моє поводження?» — «Мені прикро, що я вас розгнівав, але я досі не почуваюся винуватцем. По-моєму, тут нічого такого нема, і я не розумію, чому дівчина не може зробити приємне, якщо це їй нічого не варто. Будьмо щирими, — вів далі я, згадавши, як вона та її приятельки ганили подругу актриси Дії, і поклавши собі якось принатуритися до її уявлень про моральність, — я не хочу сказати, що дівчина може дозволити собі все і нічого неморального тут немає. Днями ви мовили про те, що одна шмаркачка, мешканка Бальбека, має якісь взаємини з акторкою, — як на мене, це гидота, така гидота, аж я починаю думати, що якісь вороги очорнили її і що все це брехня. Мені це видається неймовірним, диким. Але дати поцілувати себе, ба більше, дозволити приятелеві, адже ви називаєте мене своїм приятелем…» — «Так, ви мій приятель, але я мала і перед вами приятелів, я була знайома з молодиками і, запевняю вас, їхні дружні почуття були такі самі міцні. А проте ніхто з них собі цього не дозволяв. Вони знали, що дістануть ляща у пику. Та вони й не думали про це, ми, нікого не боячись, не криючись, по-товариському ручкалися, про поцілунки не було й мови, але цим душа наша не журилася. Ну так ось, якщо вам дорога дружба зі мною, то радійте: коли я вам вибачаю, виходить, ви подобаєтеся мені аж-аж. Але я певна, що вам на мене начхати. Признайтеся, ви захоплені Андре. Якщо розібратися, ви маєте рацію, вона куди краща за мене, вона диво! Ох, хлопці, хлопці!» Попри всю гіркоту мого розчарування, щире освідчення Альбертинине викликало в мені глибоку до неї пошану і сповнило ніжносте. І, може, саме ця ніжність мала для мене важливі й прикрі наслідки, бо ця пошана зародила у мені майже родинне почуття, створила несхитне духове ядро мого кохання до Альбертини. Таке почуття може спричинити дуже важкі переживання. Адже щоб по-справжньому страждати через жінку, треба в усьому їй вірити. У цю хвилину цей зародок пошани, приязни жив у моїй душі як запорука. Сам собою він не міг би бути перешкодою для мого щастя, якби не зростав, а зоставався, яким був, у байдужій закляклості, впродовж наступного року, надто ж тепер, наприкінці моєї першої бальбецької поїздки. Він жив у мені як гість, якого розумніше було б вигнати, але якого безбоязно залишають, бо на разі він виглядає цілком невинним — такий цей зародок мізерний і так йому самотньо в чужій душі.

Мої марення могли тепер вільно перенестися на будь-яку Альбертинину подружку і, передусім, на Андре, уважність якої не так би мене розчулювала, якби я не був певен, що про неї знає Альбертина. Звичайно, вдаване вирізнення, яким я вже давно обдаровував Андре, правило для мене — завдяки частим розмовам, вихлюпам ніжности — за щось наче готовий матеріал для кохання до неї — для кохання, якому допосі бракувало щирости і яким тепер, коли моє серце знов вирвалося на волю, я міг би її покохати. Але Андре була надто реалістична, надто нервова, надто хвороблива, надто подібна до мене, і моя душа не могла запалати до неї любовним вогнем. Хай Альбертина здавалася мені тепер пустою, але я надто добре знаю, чого сповнена Андре. При першій зустрічі на узмор'ї я подумав, що переді мною коханка перегонника, схибнута на спорті, а вона сказала мені, що взялася до спорту за порадою лікаря, аби вилікуватися від неврастенії і налагодити травлення, і що найкраща пора в її житті — робота над перекладом роману Джорджа Еліота. Моє розчарування в Андре — наслідок хибного уявлення про неї — не справило на мене, власне, жодного впливу. То була одна з тих похибок, які в разі, якщо вони сприяють зародженню кохання і усвідомлюються як похибки, коли вже поправити щось годі, стають для нас джерелом муки. Такі похибки — вони можуть бути і не такими, як моє хибне уявлення про Андре, можуть бути і протилежними, — часто зумовлюються, як у випадку з Андре, тим, що людина намагається зовні і своїми звичками на когось скидатися і створити попервах ілюзію. Гра, наслідування, бажання порвати за собою і добрих і злих додають до схожости у зовнішності позірно схожу манеру висловлюватися, позірно схожу жестикуляцію. Деякі різновиди цинізму та жорстокости не витримують випробування, як не витримує його певний різновид доброти, певний різновид шляхетносте. Як часто ми відкриваємо марнославного скупаря в людині, відомій своєю щедрістю, і навпаки, вбачаємо в чесній, обплутаній забобонами дівчині сущу Мессаліну тільки через те, що вона хизується своїми уявними гріхами. Я вірив, що Андре — натура здорова і проста, а вона тільки хотіла бути здоровою, як, може, багато хто з тих, кого вона вважала за здорових і хто насправді зовсім не був такий, подібно до того як червонопикий черевань у білій фланелевій куртці не конечно має бути Гераклом. Але іноді для нашого щастя не байдуже, що той, кого ми кохали, мавши його за здорованя, — насправді хворий і черпає здоров'я в інших, — так позичають світло планети, так деякі тіла тільки проводять електрику, та й годі.

А проте Андре, як і Розамунда та Жізель, доводилася Альбертині приятелькою, навіть ближчою, ніж вони, ті, хто проводив з нею час і так уміло наслідував її, що при першій зустрічі я плутав їх одну з одною. Ці дівчата, галузки троянд, знадливі найперше тим, що вирізнялися на тлі моря, — були ще й досі нерозлийвода, як і за часів, коли я був з ними незнайомий і коли поява будь-якої з них глибоко хвилювала мене, заповідаючи близькість усієї ватаги. Ще й нині, побачивши одну з них, я відчував утіху, що в неї якусь часточку — як її виміряти? — вносило чекання скорої зустрічі з іншими, але навіть якщо вони того дня і не з'являлися, я просто переймався втіхою від розмови про них та від свідомости, що їм перекажуть, що я йшов на надбережжя.

То були вже не просто чари перших днів, то була найправдивіша жага кохати — байдуже, кого з них, так природно одна дівчина переходила в іншу. Але найбільшою моєю журбою було б, якби від мене одвернулася та дівчина, яка мені особливо подобалася, але зараз потому сподобалася б ще більше, бо тепер вона явилася б середохрестям моєї туги і моїх мрій, які нерозрізняльно витали над усіма, вона, та, що від мене одвернулася б. Зрештою в цьому разі я б за всіма її приятельками, в чиїх очах я небавом утратив би всякі чари, несвідомо тужив би, тужачи за нею, і признався б їм у тому незвичайному збірному коханні, яким політичний муж чи актор любить публіку і не може втішитися, якщо вона, шанувальниця його, нараз до нього охолоне. У мене навіть з'являлися раптом надії на те, що я знайду собі шанувальницю в особі іншої — тієї, хто, прощаючися зі мною ввечері, сказала щось значуще, пустила мені бісики, які перенесли на другий день усі мої марення на неї.

Мої сніння надто заласно ширяли тепер між ними, бо на цих живих личках уже достатньо вматеріли характерні їхні риси, отож-бо можна було схопити, хоча б він потім і мінявся, їхній пластичний, плинний образ. Відмінності між дівочими личками аж ніяк не визначалися відмінностями в довжині й широті рис, які, попри їхню кричущу, здавалося б, несхожість, були, по суті, майже однакі. Але ми пізнаємо обличчя не математичним шляхом. Воно — це пізнання — починається не з виміру окремих ліній, воно йде від виразу, від цілого. У Андре, приміром, винозорість лагідних очок ніби співвідносилася з вузьким носом, таким тонким, наче то була єдина крива лінія, проведена лише на те, щоб нею самою продовжити схильність до м'якости, поділеної над нею подвійною усмішкою поглядів-близнюків. Така сама тонка лінія йшла у неї в волоссі, нерівна, глибока, схожа на борозну, проведену вітром на піску. І це, мабуть, було у неї спадкове: зовсім сиве волосся матері Андре, збите достоту так само, утворювало то пагорби, то западини, подібно до снігових заметів та бакаїв, залежних від нерівности ґрунту. Звісно, проти тонко окресленого носа Андре ніс Розамунди мав куди ширші площини, він скидався на високу вежу на найміцнішім підмурку. Хоч загального виразу цілком досить, аби викликати враження величезної різниці між істотами, відмінними між собою безконечно непомітними знаками, а з другого боку — хоч найменша дрібниця сама собою може створити цілком неповторний, індивідуальний вираз, усе ж взаємну неспівмірність дівочих облич виявляла не лише помітна розбіжність у малюнку та своєрідності виразу. Личка моїх приятельок ще яскравіше виокремлював колорит, і не стільки мінливою пишнотою тонів, — таких розмаїтих, що я відчував (як стоячи перед Розамундою, обіллятою жовтаво-рожевим світлом, у якому світили зеленню ще й очі, так і стоячи перед Андре, білі щічки якої чітко відтінялися чорнявою волосся) таку саму втіху, як коли б дивився то на герань, вибуялу при осяяному сонцем морі, то вночі на камелію, — скільки тим, що нескінченно маленька різниця в лініях зростала до неймовірносте, співвідношення площин змінювалися невпізнанно завдяки новому елементові, елементові фарби, цьому розподільникові відтінків, який є водночас і великий відновлювач і перетворювач вимірів. І ось, залежно від того, чим личка (мало відмінні між собою будовою) заливалися: полум'ям рудого, з рожевим полиском, волосся чи білим світлом матової блідосте, вони видовжувалися або ж розширювалися, оберталися на щось інше, мов аксесуари російських балетів, що за денного світла були звичайнісінькими паперовими кружальцями, але Бакстів геній темно-рожевим або місячно-голубим освітленням перетворював їх на тверду туркусову інкрустацію на палацовому фасаді, або на ніжну бенгальську троянду, що млосно розпускається у квітучому саду. Отож-бо, взявшись вивчати личка, ми їх міряємо, але як малярі, а не як землеміри.

З Альбертиною все було так само, як і з її приятельками. В деякі дні, змарніла, з сірим личком, похмура, з клинцями фіялкової прозорости на денці ока, як це буває на морі, вона, здавалося, дихала смутком вигнанки. В інші дні бажання прикипали до лискучої поверхні її гладенького личка, і воно не пускало їх далі; якщо мені щастило кинути на неї погляд скоса, то я бачив, що на її щічках, матових на поверхні, як білий віск, прозирала рожевість, і це будило палку жагу поцілувати її, упіймати цей інший, леткий відтінок. Часом щастя осявало її таким зрадливим світлом, що шкіра на її личку ставала плинною, тьмяною і пропускала як би підшкірні погляди, і вони обарвлювали її в інший колір, хоча сама шкіра була з тої самої речовини, що й очі; іноді, втупивши бездумний погляд у її всіяне брунатними цяточками личко, на якому мерехтіли дві блакитні плями, я брав його за яйце щиглика, часто за опаловий агат, одшліхтований і відполірований лише у двох місцях, де на бурому камені прозорими крильцями лазурового метелика сяяли її очі, в яких плоть стає дзеркалом і створює ілюзію, ніби очі ближче, ніж щось інше, підпускають нас до душі. Проте найчастіше колір її личка був яскравіший, і тоді все воно пожвавлювалося; подекуди рожевим на білому личку був лише кінчик носа, тоненький, як у хитренької кицьки, з якою хочеться погратися; іноді щічки в неї були такі гладенькі, що погляд по них ковзав, як по мініатюрі з рожевої емалі, і ця емаль її щічок здавалася ще ніжніша, ще інтимніша завдяки піднятому над нею вікові чорного волосся; траплялося, її щічки набували лілово-рожевої барви цикламена; а бувало навіть і так, що коли Альбертина рум'яніла або коли вона мала жар, то, нагадуючи про її хворобливість, яка домішувала до мого почуття щось нечисте і яка надавала її личку спорзного, нездорового виразу, її щічки заливав темний пурпур певних гатунків троянд, і вони чорно червоніли; і кожна з цих Альбертин була інша, як іншою при кожній своїй появі буває танцівниця, бо її кольори, кшталт, характер міняються залежно від безконечно розмаїтої гри світла, що йде від скерованого на неї софіта. Може, саме тому, що такими різними були істоти, які тоді вбачалися мені в ній, з часом я і сам звик бути, залежно від того, яку Альбертину я собі уявляв, щоразу іншою людиною: ревнивою, байдужою, сластолюбною, меланхолійною, буйною; і я ставав то тим, то тим не лише відповідно до випадково воскрешеного спогаду, а й відповідно до сили уяви, вкладеної в цей спогад залежно від того, як я в цьому разі його тлумачив. До цього мені постійно доводилося повертатися — до уявних образів, які майже завжди наповнюють нам душу, хай ми про це й не здогадуємося, але які все-таки важливіші для нашого щастя, ніж та людина, що нам видна, бо ми бачимо останню крізь них, то вони тимчасово звеличують людину, на яку ми дивимося. Аби бути точним, я мав би дати особливе ім'я кожному з тих «я», що потім думало про Альбертину; тим паче я мав би дати особливе ім'я кожній з тих Альбертин, що поставали переді мною, завжди в іншій подобі, мов ті моря — для зручності я казав просто море, — ті моря, які змінювалися одне по одному і на тлі яких вони різьбилися щораз іншою німфою. Але головне, — достоту так само, — тільки ще цілеспрямованіше, — як у розповіді ввертають, яка того дня стояла погода, я мав би щоразу давати нове ім'я уявному образові, що того дня, коли я бачив Альбертину, панував у моїй душі, творячи атмосферу, творячи зовнішній вигляд людей, як твориться подоба моря залежно від майже непомітних хмаринок, що змінюють колір кожної речі своєю скупченістю, своєю рухливістю, своєю розкиданістю, своєю летючістю, — ніби ота хмарина, яку роздер одного вечора Ельстір, не познайомивши мене з дівчатами, з якими він зупинився і чиї образи нараз видалися мені ще гожішими, коли дівчата почали даленіти, — хмарина, яка знову напливла через кілька днів, коли я з ними познайомився, заступила їхній блиск, застила їх, непроникна й тиха, як Верґілієва Левкотея.

Певна річ, личко кожної з них набуло для мене зовсім іншого значення потому, як спосіб їхнього прочитання мені було десь підказано їхньою балачкою, балачкою, якій я міг приписати вартість тим більшу, що сам тягнув їх за язика, розпитував їх і так і сяк, начебто я був експериментатор, який сподівався від повторних дослідів підтвердження своїх прозрінь. І зрештою це цілком надійний спосіб розв'язувати загадки буття: підходити до речей та людей, які здалеку малювалися такими гарними і таємничими, аби наочно пересвідчитися, що вони позбавлені і таємничости, і краси; це один з методів гігієни, з яких людина може вибирати; ця гігієна, може, не дуже рекомендована, але з нею легше жити, — оскільки вона допомагає нам ні за чим не шкодувати, допомагає тим, що запевняє нас, що ми досягли найвищого щастя, але що й найвище щастя мана, — легше примиритися з думкою про смерть.

Я заступив у свідомості дівчат безпутність, спогади про щоденні зальоти засадами порядности, здатними, може, похитнутися, але досі охоронними проти всяких блудів тих, хто всмоктав їх у міщанському середовищі. Але як ти дав маху на самім початку, навіть у якійсь дрібничці, як хибна гадка чи помилка пам'яти виводять тебе на фальшивий слід у пошуках злосливої плітки чи місця, де ти щось загубив, то може бути, що, знайшовши хибу, ти заміниш її не істиною, а новою хибою. Загадуючись над способом життя моїх подружок і над тим, як треба з ними поводитися, я зробив усі висновки зі слова «невинність», прочитаного під час щиросердих розмов на їхніх личках. Але читав я, може, не вдумуючись, і помилився з першого читання, насправді ж слово це не було написане на їхніх личках, як не було написане ім'я Жуля Феррі на програмці тієї ранкової вистави, коли я вперше слухав Берму, що не перешкодило мені запевнити маркіза де Норпуа, ніби Жуль Феррі пише одноактівки, та й годі.

Хоч би про яку мою подружку з гурту йшлося, чи міг би я запам'ятати не лише те личко, яке бачив при останній зустрічі? З наших-бо спогадів, стосовно цієї особи, розум вимітає все, що не сприяє безпосередньо нашим щоденним зв'язкам, це також справедливе, — ба навіть насамперед, — коли такі зв'язки позначені дещицею кохання, завше незаспокоєного, зверненого в завтрашній день. Він, розум, дає розсотуватися ланцюжкові минулих днів і цупко тримає лише ближчий до нас кінець, який часто буває не з того самого металу, що й ланки, зниклі уже в мороці, і в життєвій нашій мандрівці визнає за справді сущий лише край, де ми пробуваємо зараз. Але всі враження, уже такі далекі, не могли знайти в моїй пам'яті захисту проти їхньої щоденної деформації; протягом довгих годин я розмовляв, закушував, грався з дівчатами і вже не пам'ятав, що це ж вони і є ті самі жорстокі й велелюбні діви, які, мов на якійсь фресці, прошкували були повз мене край моря.

Географи, археологи справді приводять нас на острів Каліпсо[194], справді відкопують палац Міноса.[195] Однак же Каліпсо для них звичайнісінька жінка, а Мінос — цар, позбавлений чогось бозького. Навіть високі прикмети і вади, які, як нам тепер підказує історія, були властиві цим цілком реальним людям, часто дуже відрізняються від тих, якими ми наділяємо казкові істоти з тими самими іменами. Так розпорошилася вся чарівницька океанічна міфологія, що я створив у перші дні. Але нам не зовсім байдуже те, що ми бодай зрідка проводимо час у тісному спілкуванні з людьми, які раніше здавалися нам неприступними і до яких нас вабило. У взаєминах із тими, хто з самого початку здавався нам несимпатичним, завжди відчувається, навіть якщо ми нібито тішимося товариством цих людей, присмак чогось неприродного, присмак вад, які їм удалося потаїти. Але в таких зв'язках, як мої з Альбертиною та її приятельками, щира втіха, закладена в їхній основі, залишає по собі запах, якого жодними штучками не надати оранжерейним плодам, виноградові, достиглому не на сонці. Попервах я дивився на них як на істоти надприродні, але й нині вони непомітно для мене ще вносили щось чарівне в мої найбанальніші з ними стосунки, певніше, оберігали ці стосунки від усякої банальности. Моя мрія так палко рвалася відгадати сенс, прихований у їхніх очках, які вже знали мене і всміхалися мені, але при першій зустрічі схрестили свої погляди з моїми, буцімто проміння з іншого світу; вона так щедро і так запопадливо розподіляла фарби та пахощі у плотській поволоці цих дівчат, які лежали на рифах і без ніякого давали мені сандвіч або гралися в загадки, що часто вдень, наче маляр, який шукає античної величі в сучасності й наділяє жінку, котра обтинає на нозі ніготь, шляхетністю «Юнака з колючкою»[196], або, мов Рубенс, що творить богинь зі своїх знайомих жінок ради того, аби намалювати полотно на міфологічний сюжет, я озирав ці прегарні тіла, бронзові й біленькі, такої різної статури, вивернуті круг мене на траві, озирав, не очищаючи їх, може, від усієї тієї пересічности, якою їх наповнювала буденність, не нагадуючи собі свідомо про небесне їхнє походження, і водночас почував себе якимсь Геркулесом чи Телемаком, що забавляється серед німф.

Потім концерти відзвучали, прийшла сльота, мої подружки покинули Бальбек, не всі зразу, як відлітають у вирій ластівки, але того самого тижня. Альбертина поїхала перша, несподівано, отож-бо жодна її приятелька не могла втямити, ні тоді, ні потім, чому вона так притьмом вернулася до Парижа, куди її не кликали ані праця, ані забави. «Не сказала ні що, ні як, і гайнула», — бурчала Франсуаза, якій, одначе, кортіло, щоб так само навально зірвалися й ми. Вона вважала, що ми чинимо не найкращим робом щодо тих, правда, вже нечисленних, службовців, яких затримувало кілька пожильців, та щодо директора, який «проїдає гроші». І справді, готель, який мав скоро зачинитися, давно вже покинули всі; тільки тепер у ньому стало затишно. Але іншої думки дотримувався директор; повз салони, де можна було замерзнути і на порозі яких уже не стояли груми, він снував коридорами, вбраний у новий сурдут, мабуть, щойно від перукаря, який зробив з його опилого обличчя сумішку на одну чверть зі шкіри, а на три чверті з косметики, завжди при новій краватці (така фертикуватість обходиться дешевше від опалення й утримання персоналу; хто уже не в змозі офірувати десять тисяч франків на доброчинну мету, тому легко зробити широкий жест і дати п'ять франків посильному, який приніс депешу). Директор ніби проводив огляд небуттю, йому ніби хотілося своїм бездоганним виглядом показати, що зубожіння готелю в зв'язку з невдалим сезоном — явище тимчасове, і скидався він на мару державця, який повертається на руїни свого палацу. Найбільше його злостило, що місцева залізниця за нестачею пасажирів перестала діяти до весни.

«Чого тут бракує, — казав директор, — то це транспортних засобів». Попри підраховані збитки він снував чудові плани на наступні роки. Він мав хист точно запам'ятовувати красні мовні звороти, якщо вони стосувалися готельного промислу і якщо додавали йому пишноти. «Мені не вистачало підсобників, хоча в їдальні я мав хвацьку команду, — казав директор, — але посильні не були на належній висоті; ось побачите, яку фалангу я доберу на майбутній рік». На разі через те, що не ходили місцеві потяги, він посилав по пошту, а подеколи возив і людей двоколкою. Я часто просив, аби мені дозволили примоститися поруч з візником, і завдяки цьому робив прогулянки за будь-якої погоди, як колись узимі в Комбре.

А проте іноді через зливу ми з бабусею (казино вже зачинилося!) сиділи в майже безлюдному готелі; і тоді нам видавалося, ніби ми в трюмі судна у вітряний день, і щодня, як на кораблі, до нас підходив хтось із тих, із ким ми прожили три місяці поряд, так і не познайомившись: голова рейнського суду, канський старшина, американка з дочками, заводили розмову, радилися, як убити час, виявляли таланти, навчали нас якоїсь гри, запрошували на чаювання або послухати музику, зібратися о такій-то годині, аби разом вигадати якусь розвагу, що вимагає знання секрету щирих веселощів, причому увесь секрет зводився до того, що, мовляв, розважатися, власне, й не треба, досить зробити так, аби ми не нудили світом, — словом, нав'язували з нами наприкінці нашого бальбецького життя-буття приязні взаємини, ниточки яких щодня вривалися, бо всі поступово роз'їжджались. Я навіть познайомився з багатим юнаком, одним з його родовитих приятелів та акторкою, яка знову приїхала до Бальбека на кілька днів; але ця громадка уже складалася лише з трьох душ: приятель багатія вернувся до Парижа. Вони запросили мене пообідати до їхнього улюбленого ресторану. Гадаю, моя відмова їх потішила. Але запрошували вони дуже ґречно, кликав мене, власне, багатий юнак, а інші були тільки його гістьми; запрошення пролунало з уст акторки, яку супроводжував маркіз Моріс де Водемон, аристократ вельми високого коліна; може, аби підхлібити мені, акторка, цікавлячись, чи я прийду, кинула:

— Цим ви зробите велику втіху Морісові.

Коли ж я спіткав усіх трьох у холі, то саме маркіз де Водемон, а не юнак із багатої родини, звернувся до мене: «Чи не зробить пан нам ласку пообідати з нами?»