Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ДОВКОЛА ПАНІ СВАНН»

Але згодом пані Сванн почула від одного приятеля, чиїм смаком дорожилася, слово «тандита», і це слово відкрило перед нею нові обрії, бо означувало саме ті речі, які кілька років тому уявлялися їй «шиком», і всі вони одна по одній помандрували на спочинок, слідом за позолоченим трельяжем, що правив за підпору хризантемам, слідом за силою-силенною бонбоньєрок від Жіру і поштовим папером з короною (не кажучи вже про картонні луїдори, розсипані на коминкові, які задовго ще перед тим, як вона зійшлася зі Сванном, їй порадив прибрати якийсь рафінований добродій). Зрештою в художньому неладі, у строкатості робітні та покоїв, де стіни були помальовані начорно, чим вони будуть так різко протиставлятися згодом білим салонам пані Сванн, Далекий Схід дедалі відступав перед натиском XVIII сторіччя; і подушки, які пані Сванн «для більшої вигоди» громадила й розпушувала за моєю хребтиною, були всіяні букетами доби Людовіка XV, а не як колись — китайськими крилатими зміями. У покоях, де господиня сиділа найчастіше і про які мовила: «Так, я їх дуже люблю, тут такий затишок! Жити серед речей ворожих мені й банальних я не змогла б, а тут мені добре працюється» (пояснювати, малює вона картину чи пише книгу, пані Сванн не стала: хіть до писання і малювання ширилась тоді серед жінок, які воліли не сидіти згорнувши руки, а якось про себе заявити), в цих покоях її оточувала саксонська порцеляна (в ній вона особливо кохалася й вимовляла її назву з англійським акцентом, приказуючи при кожній нагоді: «Яка краса, це так нагадує саксонські квіточки»), і за порцеляну вона потерпала ще більше, ніж колись за китайські фігурки та японські вази, потерпала при варварських дотиках до них челяді, і за те, що вони змушували її так хвилюватися, їм перепадало від неї, тоді як Сванн, увічливий і лагідний господар, зоставався незворушним. За людиною можна помічати деякі хиби і від того любити її не менше; ба більше, любов ще й якось особливо прикрашає ці хиби. Тепер Одетта приймала своїх близьких уже рідше в японському халаті, ніж у ясних і пінявих шовках пеньюарів Ватто, квітуче шумовиння яких вона пестила, проводячи долонею по персах, у яких вона купалася, ніжилася, хлюпалася з таким райським відчуттям свіжкої для шкіри прохолоди і з такими глибокими зітханнями, аж здавалося, ніби вони для неї не оздоба, не якась лямівка, а такий самий предмет необхідносте, як tub або footing,[113] на догоду вимогам своєї вроди і на дотримання витребеньок гігієни. Вона охоче говорила, що їй легше обійтися без хліба, ніж без мистецтва і чистоти, що хай краще згорить «тьма-тьменна» її знайомих, ніж Джоконда. Такі помисли, дарма що здавалися Одеттиним подругам парадоксальними, змушували їх дивитися на неї знизу вгору, і цим таки помислам вона завдячувала тижневу візиту бельгійського посла, отож, у малому світі, де Одетта була сонцем, великим дивом здивувались би, коли б дізналися, що десь інде, наприклад у Вердюренів, її вважали за дуркуватеньку. Через свою дотепність пані Сванн воліла радше чоловіче товариство, ніж жіноче. Коли вона критикувала жінок, то в ній озивалася кокотка; вона підкреслювала їхні вади, які могли їм зашкодити в очах чоловіків: грубі зап'ястки, бридку церу, безграмотність, волосся на ногах, прикрий запах, підмальовані брови. Зате до тих, які поставилися колись до неї добріше й поблажливіше, вона виявляла більше милосердя, надто якщо цих жінок спіткало нещастя. Мудро боронячи таку жінку, Одетта казала: «Світ до неї несправедливий, жіночка ця дуже славна, ручаюся за неї».

Не лише умеблювання Одеттиного салону, а й саму Одетту на превелику силу впізнали б і пані Коттар, і всі, хто одвідував пані де Кресі, усі, хто не бачив її довший час. Настільки вона, якщо порівнювати з тими літами, помолодшала! А молодявою вона здавалася, мабуть, почасти тому, що погладшала, поздоровшала, виглядала тепер спокійнішою, свіжішою, спочилішою, до того ж модна гладенька зачіска якось округлила її личко, відживлене рожевою пудрою, скрадаючи витрішкуваті очі й різкий профіль. А ще одна причина зміни в тім, що, доживши до полудня життя, Одетта нарешті відкрила — чи винайшла — свій образ, незмінний «тип», «взірець вроди», і своїм неправильним рисам, — які довго були здобиччю випадкових і хворобливих тілесних вередів, від найменшої втоми наче старіли одразу ж на кілька років і абияк, залежно від її гумору та її вигляду, ліпили до купи незграйне, буденне, недотворене і все-таки гоже личко, — надала типової завершености, скріпила їх печаттю неув'ядної молодости.

Замість останніх гарних світлин дружини, де з усе того самого загадкового і звитяжного виразу можна було, хоч би в якій сукні та капелюшку вона фотографувалася, впізнати її тріумфальний силует і тріумфальне обличчя, Сванн тримав у своїх покоях маленький, старий дагеротип, дуже простий, заведений ще до появи цього нового типу лиця. Юність і краса Одетти, ще не знайдені нею, здавалося, там були відсутні. Одначе Сванн, дотримуючи вірности колишньому лику або знов навернувшись до нього, звісно, більше любив Боттічеллієву гожість у молодій і тендітній жінці з задуманим і змарнілим личком, схопленій у такій позі, ніби вона йде і воднораз не рухається. У своїй дружині він і справді й досі бачив Боттічеллієву жінку[114], і це його тішило. Одетта, навпаки, намагалася не виставляти, а замазувати чи ховати те, що їй у собі самій не подобалося, те, що для митця було «своєрідністю», а вона по-жіночому вважала за ваду, і вона чути не хотіла про згаданого маляра. Сванн мав чудову східну шаль, блакитну з рожевим, яку він купив, бо вона була точнісінько така сама, як покрова Богоматері на Маґніфікаті. Але пані Сванн носити її не хотіла, лише раз вона дозволила мужеві замовити для неї одіння, заткане стокротками, блаватками, незабудками і дзвіночками, як у весняної Прімавери[115]. У ті вечори, коли Одетта виглядала змарнілою, Сванн підказував мені пошепки, що вона несамохіть надає своїм задуманим рукам схожости з немічними, якимись страдницькими руками Пречистої Божої Матері, яка умочає перо в каламар, поданий їй янголом, аби писати у святій книзі, де вже виведено слово «Магніфікат». При цьому він додавав: «Тільки не кажіть їй, якщо вона довідається, то одразу прибере іншої пози».

Попри такі хвилини якоїсь мимовільної млости, коли Сванн силкувався віднайти скорботу Боттічеллієвого ритму, Одеттине тіло різьбилося тепер суцільним силуетом, одною «лінією» обведеним, і ця лінія, описуючи жіночий контур, зрікалася манівців, штучних виступів і западин, закарлючок, ускладненого розкиду давньої моди, а там, де анатомія хибила і чомусь виносилася за бездоганно накреслені обриси, вміла одною сміливою рисою розпростати всі природні збочення, виправити на всьому протязі ґанджі як постаті, так і тканин. Подушечки, «приставки» потворних «турнюр» зникали так само, як корсажі з баскою, які нависали над спідницею, напнуті китовим вусом, і довго присобачували Одетті якесь черево, створюючи враження, ніби вона складається з різношерстих частин, які навряд чи могла б поєднати в собі якась індивідуальність. Вертикаль «френдзлів» і крива рюшів були витіснені вигином тіла, який хиляє шовк, як хиляє хвилю сирена і який надавав бавовняній саржі людської подоби тепер, коли тіло, як струнка і жива форма, нарешті вивільнилося з хаосу і млистого савану повалених мод. А проте пані Сванн хотіла і вміла зберегти щось від старого, поєднуючи його з новим віянням. У ті вечори, коли мені не працювалося і коли я знав напевне, що Жільберта пішла з приятельками до театру, я сюрпризом ішов до її батьків і часто заставав пані Сванн у вишуканому дезабільє: на ній була спідниця гарного темного кольору (густо-червоного чи жовтогарячого — кольори якісь надто значущі, бо вже знемодилися), а спідницю краяв прозірчастий широкий косячок чорного мережива, подібний до старосвітських воланів. Якось ще холодного весняного дня пані Сванн забрала мене з собою — перед моїм розривом з її донькою — до Зоологічного саду; від швидкої ходи вона розігрілася, і коли її жакетка розпиналася, я помічав зубцьовану «доточку» блузки, подібну до вилоги камізельки, десь як ті, що вона носила кілька років тому, неодмінно з такими зубчиками на бортах; а краватку з «шотландки», — вона їй зосталася вірна, ось тільки пом'якшила її тони (червоний заступила рожевим, небесний — бузковим, від чого та нагадувала тепер останній крик моди — міньону тафту), — пані Сванн підв'язала під підборіддям так (дивно, як вона там трималася), що несамохіть угадувалися стьожки від капелюшка, яких тоді вже не носилося. Якщо пані Сванн пощастить «протриматися» ще скількись там часу, молодь, пробуючи зглибити її вміння вбиратися, питатиме: «Пані Сванн — се ціла доба, чи не так?» Як у гарному стилі накладаються одна на одну скріплені невидимою традицією розмаїті форми, так у туалетах пані Сванн оті невиразні спогади про камізельки, застібки, ота відразу нищена тенденція: «Стрибай у човен»[116], аж до відлеглої і блідої тіні того, що звалося: «Ходіть за мною, паничу», — все це спомагало циркуляцію під цілком певною обгорткою пуп'янкової схожости з давнішими формами, що не під силу жодній швачці чи модистці, і ось ця старосвіччина крутилася у твоїй голові, оточуючи пані Сванн ореолом шляхетности — може, тому, що сама даремність її уборів викликала думку, що їхня мета не тільки утилітарна, може, тому, що в них почувалася минувшина, а може, тому, що вона вміла строїтися по-своєму, і це вміння надавало найрозмаїтішим її строям «фамілійної» схожости. Відчувалося, що вона вбирається так не лише тому, що так зручно і гарно; туалет надавав їй витонченої й одуховленої гідности, помазаної цивілізацією.

Коли Жільберта, яка зазвичай запрошувала на чаювання у дні материних раутів, натомість у такий день ішла з дому і я міг піти на «журфікс» до пані Сванн, я завжди бачив на ній гарну сукню, іноді тафтяну, іноді фаєву, оксамитну, крепдешинову, атласну, шовкову, і ці сукні не такі вільні, як дезабільє, які Одетта звичайно носила вдома, а вбрані немовби на вихід, наповнювали її пообіднє дозвілля чимось бадьорим і чинним. І, безперечно, смілива простота їхнього крою пасувала до її постати й до її рухів, а рукави ніби надавали цим рухам що не день, то іншої забарви: блакитний оксамит передавав якусь наглу рвію, біла тафта свідчила про добрий гумор, а якась панська, вельможна стриманість у звичці стенати плечем убиралася, щоб показати себе, в чорний крепдешин, який сяяв усміхом великої жертви. І водночас до цих барвистих суконь складність «доповнень», здавалося б, необов'язкових, нічим не виправданих, додавала чогось свого, безкорисливого, задумливого, таємничого, суголосного меланхолії, яка завше жила у пані Сванн, бодай у темних ободах під очима та в пальцях. Під ряснотою дармовисиків із сапфірами, що дарують щастя, емалевих чотирилисників, срібних та золотих медальйончиків, туркусових амулетів, ланцюжків з рубінами, топазового намиста малюнок на ґестці самої сукні, що заявляв про своє походження, низка атласних ґудзиків, які нічого не запинали і не розпиналися, сутаж, який прагнув догодити нам надійністю, скромністю тихого нагадування про себе, — усе це, так само як клейноди, наче поривалося, — інакше воно не виправдувало б свого існування, — в щось утаємничити, заповісти якусь любов, освідчитися, розпалити якийсь забобон, нагадати про якесь зцілення, про клятву, про жагу або про гру в пилипка. А іноді в небесному оксамиті корсажу таїлася тінь розрізу доби Генріха II, невеличкі бганки, на рукавах біля рамен, чорної атласної сукні нагадували про «буфи» 1830-х років, а такі самі бганки під спідницею — про «фіжми» доби Людовіка XV, отож, не зогледишся, як перед тобою вже не сукня, а елегантний костюм, і це вбрання, переносячи якісь спогади про минуле в теперішність, надавало особі пані Сванн чару історичних чи романних героїнь. І коли я спитав її про ґольф, вона відповіла так: «Я в ґольф, на відміну від багатьох моїх подруг, не граю. Светри їм вибачити можна, а мені — ні».

У салонному розгардіяші, відпровадивши гостя або передаючи таріль із тістечками іншому гостеві, пані Сванн, проходячи повз мене, шепотіла мені на вухо: «Жільберта уповноважила мене запросити вас на післязавтра. Я не була певна, чи побачу вас нині, але якби ви не прийшли, я б вам написала». Я все ще стояв пнем. І ця запеклість коштувала мені дедалі менших зусиль, бо хоч би як ми любили псувати собі кров, але якщо нас позбавляють такої змоги, то ми невдовзі оцінимо спокій, якого не знали, те, що нам не треба катуватися й гризти себе. Людина не зовсім щира, коли запевняє, що їй ніколи вже не захочеться бачити коханої, але вона не зовсім щира, і коли запевняє, що їй хочеться її бачити. Безперечно, розлука болісна, її можна перетерплювати лише, якщо ми знаємо наперед, що вона довго не потриває, якщо ми лічимо хвилини до того дня, коли зійдемося з коханою, але водночас ми відчуваємо, наскільки ці щоденні марення про близьке, а все одкладуване побачення легші, ніж сама зустріч, бо зустріч може розпалити ревнощі; ось чому вість про те, що ти знов побачиш любу, будить безрадісне хвилювання. Ти вже відсуваєш із дня на день не кінець нестерпної муки, викликаної розлукою, а грізне повернення туги без рятунку. Наскільки ж кращі від такої зустрічи тихі спогади, які можна як завгодно присмачувати вигадкою, отож, коли ти полишений сам на себе, та, що насправді тебе не кохає, може ні сіло ні впало освідчитися тобі в коханні. Той спогад, який можна напихати всім, що тобі заманеться, поки він не зігріє всього тебе, — наскільки ж він кращий за відкладену розмову, під час якої ти б уже не диктував на власний смак співрозмовниці слів, які тобі хотілося б од неї почути, а мусив би знову зносити її нехіть, її примхи, її шал. Коли ми вже розлюбили, непам'ять, навіть розпливчастий спогад не завдає такої муки, як нещасливе кохання. Не признаючись до цього сам перед собою, я найбільше волів саме такого тихого супокою майбутнього забуття.

Зрештою лікування тим, що тобі стає до всього байдужісінько, однаковісінько, переноситься не так болісно ще й з іншої причини. Таке лікування поволі зцілює від настирливої думки, себто від кохання. Моя любов була ще така сильна, що я намагався вернути свою владу над Жільбертою, і ця влада (так я гадав) мала, завдяки добровільному розриву, рости й рости, отож усі спокійні і смутні дні, проведені далеко від неї, злиті один з одним, суцільні, безперебійні (якщо тільки якийсь причепа не сунув носа в мої справи), мали бути для мене не втратою, а здобутком. Здобутком, може, й непотрібним, бо я швидко йшов на поправку. Резиґнація, цей різновид звички, дає певним душевним силам необмежено зростати. Сили, якими я розпоряджався, щоб перебороти мої гризоти, такі кволенькі того першого вечора, коли я посердився з Жільбертою, нарешті досягай небувалої потуги. Але властиве всьому сущому прагнення вижити іноді уривається через раптові спокуси, яким ми піддаємося тим легше, що знаємо, з власного досвіду, скільки днів і місяців ми могли і змогли б надалі чогось зрікатися. Адже часто буває так: скоро гаман, де ти зберігаєш гроші, натоптується, ти зразу тринькаєш усі свої ощадження; от і виходить, що ти уриваєш лікування, не чекаючи на наслідки, коли ти до нього вже призвичаївся. І одного разу, коли пані Сванн сказала мені, як звикле, яку радість справило б Жільберті побачення зі мною, і я відчув так близько від себе те блаженство, якого я так довго зрікався, мене вразила думка, що я ще можу спізнати його. І я ледве дочекався завтра, я вирішив заявитися до Жільберти несподівано, перед обідом.

Одна штука допомогла мені тримати себе в руках цілісінький той день. Скоро все забуто, скоро я помирюся з Жільбертою, я хотів бачитися з нею лише як її зітхальник. Щодня вона отримувала від мене найкращі квіти. А коли пані Сванн, хоча вона не має права бути надто суворою матір'ю, не дозволить мені щодня посилати квіти, я робитиму ще дорожчі подарунки, хіба що не так часто. Батьки мені давали не так багато грошей, щоб я міг купувати дорогі речі. Я згадав про передану мені від тітки Леонії велику старожитну хінську вазу, щодо якої мама щодня пророкувала, що не сьогодні-завтра Франсуаза ввійде і заявить: «А вона взяла та й тріснула!» — а там від вази й зовсім нічого не зостанеться. У такому разі чи не розумніше продати її, продати, і тоді я зможу робити Жільберті будь-яку догодність? Я сподівався вторгувати за вазу тисячу франків. Мені її вгорнули; я так до неї звик, що ніколи на неї не дивився; розлучення з нею мало бодай ту користь, що я, нарешті, її розглянув. Я забрав вазу з собою, дав візничому Сваннову адресу і звелів йому поганяти через Єлисейські Поля, — там на розі була велика крамниця китайських речей, і її господар знав мого батька. На мій превеликий подив, купець запропонував мені одразу не тисячу, а десять тисяч франків. Я узяв ці банкноти з захватом: цілісінький рік можна буде засипати Жільберту трояндами і безом! Вийшовши з крамниці, я знову сів до повоза, і погонич, — цілком природно, оскільки Сванни мешкали поблизу Булонського лісу, — поїхав не звичною путею, а через Єлисейські Поля. Уже за рогом вулиці Беррі, коли ми були зовсім близесенько від Сваннів, мені раптом привиділося в сутінках, що я бачу Жільберту: вона йшла з дому, у протилежному напрямку повільною, але твердою ходою і розмовляла з якимсь молодиком, чийого обличчя я так і не побачив. Я підвівся з сидіння, щоб звеліти візникові спинитися, але передумав. Перехожа пара була вже далеко від мене, і дві м'які рівнобіжні лінії, прокреслені їхнім повільним просуванням, поступово розчинилися серед Єлисейських тіней. Небавом я під'їхав до Жільбертиного дому. Зустріла мене пані Сванн. «Ох, як шкодуватиме Жільберта! — сказала вона. — Не знаю, як це так, що її тут нема. Вона вчила уроки, їй стало гаряче, і вона сказала, що хоче трохи пройтися з приятелькою». — «Здається, я спіткав її на Єлисейських Полях». — «Навряд. У кожному разі не кажіть батькові, він не любить, щоб Жільберта виходила в таку пору.» Good evening! Я сказав погоничеві їхати тією самою дорогою, але їх уже не спіткав. Де вони були? І про що була поночі їхня довірча розмова?

Я повернувся до себе, розпачливо стискаючи в руках ці несподівані десять тисяч франків. На ці гроші я міг справити стільки маленьких радощів тій Жільберті, з якою я оце вирішив більше не зустрічатися. Звичайно, заїзд до продавця китайщини утішив мене, в мені воскресла сподіванка, що тепер моя кохана буде задоволена мною і вдячна. Та якби я не заїхав до крамниці і якби фіакр не їхав через Єлисейські Поля, я не спіткав би Жільберти з молодиком. Так одна й та сама подія розкидає гілля в протилежні боки, і породжене нею зло знищує спричинену нею ж таки радість. Зі мною скоїлося щось протилежне тому, що діється так часто. Людина змагається до щастя, але, щоб бути щасливою, їй бракує коштів. «Марудна річ кохати[117], — сказав Лабрюєр, — коли ти без великих грошей». Хоч-не-хоч, а зі змаганням до щастя доведеться помалу розлучитися. У мене вийшло навпаки: гроші я роздобув, але зараз же (хай це не логічні скутки, а випадковий збіг) у мене украли радість. А втім, радість, мабуть, завжди від нас тікає. Щоправда, зазвичай не того вечора, коли нам випала нагода стати щасливими. Найчастіше ми ще шамотаємось якийсь час і сподіваємося. Але місця для щастя ніколи не залишається. Якщо нам пощастить перебороти силу обставин, природа переносить змагання ззовні всередину і потроху так змінює наше серце, що воно вже не вдовольнятиметься тим, що матиме, а прагнутиме чогось іншого. Якщо перипетії розгорталися надто прудко, щоб серце встигло змінитися, природи це не знеохотить і вона однак нас здолає, правда, у повільніший, складніший і водночас дійовіший спосіб. Тоді щастя у нас крадуть в останню хвилину, або — краще сказати — природа (тут вона підступна, як лукавий) влаштовує все так, що саме посідання щастя те щастя й нівечить. Зазнавши поразки на ниві житейській, природа створює ще одну, останню неспроможність бути щасливим — психологічну неспроможність. Феномен щастя або не спостерігається зовсім, або викликає протилежну реакцію в її найболіснішій формі.

У мене на руках було десять тисяч франків. Проте вони були мені не потрібні. Зрештою я розтратив їх швидше, ніж коли б щодня посилав квіти Жільберті: тільки-но вечоріло, я почувався таким нещасним, що не міг усидіти вдома і йшов плакатися в обіймах нелюбих жінок. Про те, щоб завдати якоїсь утіхи Жільберті, я вже й не думав. Піти до Жільберти було б для мене пекучою згризотою; просто побачити Жільберту, про що я так марив ще вчора, було вже для мене мало. Я був би спокійний, тільки поки вона лишалася б зі мною. Як би знов і знов не кривдила нас жінка, вона часто-густо тільки посилює, сама того не відаючи, свою владу над нами, але водночас і наші вимоги до неї самої. Катуючи нас, жінка дедалі міцніше приковує нас до себе, і водночас ми здвоюємо той достатній досі ланцюг, яким раніше задля власного спокою опутували її ми. Ще вчора, аби я побачив, що Жільберта зі мною не нудиться, я задовольнився б тільки принагідними зустрічами, але тепер вони мене б не влаштовували, і мої умови були б зовсім інакші. У коханні не так, як на війні, тут що більше ти битий, то безжальніші з тобою, і якщо тільки це під силу переможцеві, він припре тебе до стіни ще дужче. З Жільбертою справа у мене стояла інакше. Ось чому я й поклав собі насамперед припинити одвідувати її матір. Я весь час переконував себе, що Жільберта мене розлюбила, що я знаю про це давно, що я можу, при бажанні, побачити її, або, при небажанні, з часом забути її. Але такі заклинання, подібно до ліків не завжди помічних, не мали ніякої сили проти двох рівнобіжних ліній, які вряди-годи знов увижалися мені, ліній Жільберти й молодика, які віддалялися Єлисейськими алеями. Ця нова згризота мала теж ущухнути, цей образ, якби він колись і спав мені на думку знову, постав би відціджений від усього, що в ньому було шкідливе, — так цілком безпечно для себе можна брати в руки слоїк зі смертельними трутизнами, так, не боячись вибуху, можна припалити від окрушини динаміту. Наразі у мені буяла інша сила, зчепившись запеклим боєм із тією шкодючою силою, яка незмінно підсовувала мені на очі Жільбертину прогулянку смерком; відбиваючи безперервні атаки моєї пам'яти, моя уява вельми успішно працювала у зворотному напрямку. Звичайно, одна з цих двох сил усе показувала й показувала мені, як парочка чвалає Єлисейськими Полями, а крім того, нагадувала мені й інші прикрі сцени, видерті з минулого: наприклад, як Жільберта знизує плечима, коли її матір просить побути зі мною. Але друга сила гаптувала по канві моїх надій, малювала будущину куди відраднішу для мене, ніж моє убоге минуле, по суті таке сіре! На віддяку за ту мить, коли я знову бачив набурмосену Жільберту, скільки було таких, коли я вигадував, як вона діятиме для примирення зі мною, а може, й для наших зустрічей! Правда, кидаючи цю силу в майбуття, уява все-таки черпала її в минулому. В міру того як стиралася моя ураза від того, що Жільберта знизала плечима, блякнув і спогад про її чар, спогад, який живив моє бажання, щоб вона вернулася до мене. Але до смерти мого минулого було ще так далеко! Я все ще кохав Жільберту, хоча сам вірив, що ненавиджу її. Коли хтось хвалив мою зачіску або мій свіжий вигляд, мені хотілося, щоб це чула Жільберта. Мене дратувало, що всі знайомі кличуть навперебій мене в гості, і я не потикався нікуди ані ногою. Мені перепало удома за те, що я відмовився їхати з батьком на проханий обід, де мали бути Бонтани зі своєю небогою Альбертиною, не дівчиною, а ще піддівком. Так переплітаються різні пори нашого життя. Ви погордливо зрікаєтеся, — бо кохаєте іншу, до якої ви зовсім збайдужієте потім, — зустрічі з тією, до якої ви байдужий нині, але яку ви покохаєте завтра і яку, либонь, могли б кохати раніше, якби мали охоту її бачити, що скоротило б ваші страждання, заступивши їх, зрештою, іншими. Мої страждання переіначувалися поступово. Я з подивом примічав у собі сьогодні одне почуття, завтра інше, звичайно породжуване якоюсь надією чи страхом, дотичними до Жільберти. Тієї Жільберти, яку я носив у собі. Я мав собі довести, що інша, правдива Жільберта, мабуть, зовсім різниться від цієї, що її не обходять покаянні жалі, які я їй приписую, що вона, певне, думає про мене не лише набагато менше, ніж я про неї, але й менше, ніж я їй самій даю про мене думати, коли опиняюся сам на сам із лже-Жільбертою, коли загадуюся, чого вона від мене домагається, коли уявляю, що вся її увага звернена до мене.

Поки гризота, хай і слабнучи, все ж уперто триває, слід розрізняти гризоту з невідчепної думки про саму особу і ту, яку воскрешають певні спогади, якась злослива репліка, якесь слівце, ужите в отриманому листі. Приберігаючи до пізніших любощів опис розмаїтих видів гризот, ми одразу ж скажемо, що з цих двох форм друга незмірно тяжча, ніж перша. А все тому, що образ тієї особи, яка живе у нас, оточений ореолом, і цим ореолом пориваємося ми оточити і саму особу, бо наш образ обарвлений як і не частою втіхою надії, то бодай супокоєм тривалого смутку. (Треба, зрештою, зауважити, що подоба того, хто завдає нам муки, посідає мало місця серед тих ускладнень, які посилюють любовну досаду, розтягують її і перешкоджають її зціленню, — так причина деяких недуг неспівмірна з гостротою викликаної гарячки й затяжним одужуванням.) Але якщо уявлення про кохану особу відбиває загалом оптимістичний настрій, то цього не скажеш про окремі спогади, оті гризькі слова, отой зловорожий лист (мені надійшов від Жільберти лише один такий лист); у нас створюється враження, що вся особа — саме в цих уриваних споминах; у них вона набирає моці, до якої їй далеко в тому звичному уявленні, яке ми створюємо про неї загалом. Лист цей уже не образ коханої істоти, який ми оглядаємо в тихій задумі жалю; ми прочитали, ми поглинули листа в лютому щемі, який здавив нас несподіваною напастю. Такі гризоти виникають інакше: вони приходять іззовні й дорогою страхітливих мук добираються до нашого серця. Образ коханої нам уявляється устійненим давно, достеменним, а насправді ми його не раз переробляли. Болючий спогад — не сучасник цього відреставрованого образу; він походить з іншого часу, є один з небагатьох свідків потворної минувшини. Але минувшина живе й далі, проте не в нас, бо нам заманулося заступити її чудовним золотим віком, раєм, де всі доходять згоди, а тому спогади, листи повертають нас до дійсности, і ґвалтівний біль, якого вони нам завдають, мав би підказати нам, як далеко відірвалися ми від дійсности в наших шалених надіях щоденного чекання. Це зовсім не означає, що дійсність лишається однією й тією самою, хоча таке іноді й стається. У нашому житті траплялися жінки, з якими нам більше не хотілося бачитися і які на нашу цілком природну, на нашу незумисну мовчанку відповідали такою самою мовчанкою. Але цих жінок ми не кохали, а тому й не рахували, скільки років ми провели далеко від них, і цей зворотний приклад нам не впам'ятку, коли ми міркуємо про добру силу відособлення, — так ті з нас, хто вірить у передчуття, махають рукою на всі випадки, коли їхні передчуття не справдилися.

Але, зрештою, розлука може бути милостивою. У серці, яке гордує нами, кінець кінцем появиться бажання, охота побачитися з нами. Тільки на це треба часу. А наші стосунки з часом не менш примхливі, ніж у серця, якому він потрібен, щоб змінитися. Насамперед час — це саме те, що нам найтяжче надавати, бо наші муки люті, і нам хочеться, щоб вони якнайхутчій припинилися. З другого боку, часом, що потрібен іншому серцю, аби змінитися, користається й наше — теж на те, щоб змінитися, отож, коли мета, яку ми собі поставили, стає досяжною, вона перестає бути нашою метою. Утім, сама думка, що мета досяжна, що, зрештою, завжди можна добути щастя, скоро воно перестане бути для нас щастям, ця думка містить у собі лише частину правди і не більше. Щастя для нас приходить тоді, коли нам буде вже до нього байдуже. Але саме ця байдужість робить нас поблажливішими і дозволяє нам тепер повірити, що ми були б раді щастю, раді тоді, коли воно, може, здалося б нам далеко не повним. Ми не надто прискіпливі, не надто вибагливі критики, коли йдеться про те, що нас не обходить. Зичливість особи, яку ми більше не кохаємо, здається нашій байдужості перебільшеною, але вона, мабуть, була б далеко не достатня для нашого кохання. Ми думаємо про те, як би ми зраділи якимось ніжним словам, призначеному побаченню, але не думаємо про всі дальші слова та прохання про зустріч, які ми хотіли б почути після того і які, може, тільки через нашу хтивість так і не були б мовлені. Отже, не можна бути певним, що щастя, явлене надто пізно, коли ти вже не можеш ним тішитися, коли ти вже не кохаєш, це і є те саме щастя, через яке ти раніше був такий нещасний, нещасний тому, що воно тебе обминало. Єдиний суддя, хто міг би тут вирішувати, — це наше колишнє «я»; але його вже нема, а коли б воно й вернулося, цього, певно, було б досить, аби щастя здиміло, байдуже, те саме воно чи ні.

У чеканні, поки всім цим обернеться та мрія, на справдженні якої я вже не наполягатиму, я так невтомно вигадував (як у пору, коли я був майже незнайомий з Жільбертою) слова, листи, якими Жільберта нібито благала в мене пробачення, признавалася, що завше кохала тільки мене самого і хотіла стати моєю дружиною, так ревно фантазував, що ці безперервно відтворювані солодкі видива полонили мої думки більше, ніж постать Жільберти у парі з молодиком, оскільки цю постать уже нічого не підживлювало. І я, певне, знов почав би ходити до пані Сванн, якби не один мій сон, — а приснився мені мій приятель, який був, одначе, з числа осіб мені незнайомих і який поводився зі мною дуже нещиро і не вірив у мою щирість. Я нараз прокинувся з болю, якого мені завдав цей сон, і, побачивши, що біль не минає, почав думати про сон; я намагався пригадати собі, що це за приятель, але в пам'яті лише жевріло, що ім'я в нього іспанське, а яке — забув. Йосиф і фараон в одній іпостасі, я заходився тлумачити свій сон. Я знав, що в багатьох снах не треба брати в рахубу зовнішнього вигляду тих, хто наснився, — вони можуть бути в перевдязі, можуть помінятися одне з одним ликами, як у соборах оті понівечені святі, ті, кому темні археологи поміняли голови, попереплутували атрибути й імена. Імена явлених уві сні осіб можуть нас омилити. Ми впізнаємо коханого лише з сили болю, який ми спізнаємо через нього. Мій біль повчав мене, що приснилася мені в подобі юнака і все ще дошкуляла мені своєю брехнею Жільберта. Аж це я згадав, що під час останньої нашої зустрічі, коли мати не пустила її на танці, Жільберта, чи то щиро, чи то нещиро, з якоюсь дивною усмішкою на виду не хотіла повірити в мої добрі почуття до неї. Асоціативно цей спогад збудив у моїй пам'яті інший. Незадовго перед тим Сванн відмовлявся повірити в мою щирість і в те, що я добре ставлюся до Жільберти. Даремно я писав до нього, Жільберта принесла мені листа назад і повернула з тією самою загадковою усмішкою. Повернула вона його не зразу — я пам'ятав усю ту сцену під купою лаврин. Коли людину спіткає лихо, вона стає кращою. Думаючи про Жільбертину нехіть до мене, я зрозумів, що то мене покарало саме життя за моє плюгавство того дня. Людина гадає, що кари можна уникнути, як уникають небезпеки при переході вулиці, роззираючись, аби не попасти під колеса. Але є кари душевні. Лихо лучається з того боку, звідки ти його не чекаєш, — зсередини, з серця. Жільбертині слова: «Якщо хочете, можемо ще помоцюватися» — вжахнули мене. Я уявляв собі, що так само вона, може, поводиться вдома, у білизняній, з молодиком, якого я бачив з нею на Єлисейських Полях. Якщо (ще зовсім недавно) я був нерозумний, гадаючи, ніби мені нема чого боятися за своє щастя, то нині, коли я зрікся щастя, я виявив не меншу безрозумність, уявляючи, ніби я заспокоївся і заспокоївся надовго. Бо поки серце постійно хранить у собі образ іншої істоти, не лише наше щастя може бути будь-якої миті зруйноване; коли це щастя лопнуло, коли ми намучились донесхочу, а потім здолали приспати наші страждання, настає спокій, але він так само оманливий і непевний, як і наше щастя. Мій спокій до мене, зрештою, вернувся, бо те, що входить у нашу голову завдяки сну, змінюючи наш душевний стан, наші прагнення, — все це поступово розпорошується: адже тривалість і тяглість не прописані на світі нічому, навіть болещам. Зрештою ті, хто страждає з кохання, як мовиться про деяких хворих, самі собі лікарі. Оскільки потішити їх може лише істота, яка завдає їм болю, а той біль — її еманація, то, зрештою, саме цей біль їх і зцілює. Він сам дає їм принагідно це зрозуміти: що більше вони ятрять свої рани, тим виразніше душевний біль показує їм іншу личину особи, без котрої нудять вони світом, іноді таку ненависну, що пропадає всяка охота її бачити, — перш ніж знову пройнятися до неї симпатією, малося б і собі завдати їй муки; іноді ж вона така приваблива, що цю привабливість, яку ти сам їй і приписуєш, ти ставиш у заслугу власне їй і черпаєш у ній надію. Але хоча жаль, що знов почав в'ялити мене, нібито нарешті вщух, я не хотів уже вертати до пані Сванн, хіба що зрідка. Бо в тих, хто кохає і кого покинуто, почуття чекання (хай навіть вони самі не усвідомлюють, що чогось ждуть) змінюється саме собою і, залишаючись нібито тим самим, переходить з первісного стану в інший, геть супротивний.

Перший був добутком і відсвітом жалісних подій, що вразили нас. Очікування того, що може скоїтися, перебивається страхом, тим сильнішим, що тепер ми прагнемо (хіба що перший крок зробить кохана) діяти самі, але не дуже певні успіху нашого пориву, якому, може, судитиметься стати останнім. Проте незабаром непомітно для нас наше чекання наповнюється (як ми бачили) не спомином про минуле, а надією на примрійну прийдешність. І відтепер воно майже любе. Любе ще й тому, бо первісний душевний стан, хай і нетривалий, привчив нас жити упованням. Мука, спізнана нами під час останніх побачень, у нас ще живе, але вже приспана. Будити її ми не квапимося, тим паче що ми не дуже бачимо, чого нам зараз хочеться. Безоглядніше панування над жінкою лише посилить нашу потребу в тому, чого ми не маємо і чого зректися нам годі, бо всяке заспокоєння потреби народжує нову потребу.

Нарешті додалася ще одна причина, чому я зовсім перестав ходити до пані Сванн. Ця причина — уже пізніша — полягала не в тім, що я забув Жільберту, а в тім, що я намагався забути її якнайхутчій. Потому як я вже перетерпів усі муки, візити до пані Сванн, певна річ, приносили мені заспокоєння для мого ще дрімучого смутку, заспокоєння і водночас розраду, що попервах я дуже цінував. Одначе те, що допомагало заспокоюватися, отруювало мені розраду, бо з моїми відвідинами був надто щільно пов'язаний спомин про Жільберту. Розрада пішла б мені на користь, якби вона зчиняла боротьбу з моїм почуттям, уже не роз'ятрюваним Жільбертиною присутністю; якби вона зчиняла цю боротьбу з допомогою моїх думок, інтересів, пристрастей, де для Жільберти не залишалося живого місця. Хай би який скромний був куточок, відведений у душі для переживань, до коханої істоти недотичних, їм усе ж щастить потіснити кохання, раніше таке всевладне в нас. Треба підживлювати, плекати ці думки, поки почуття в'яне й переходить лише в спогад, і тоді нові первні, убиті в тяму, змагаючись, борюкаючись за кожну п'ядь, зрештою захоплюють увесь душевний простір. Я розумів, що кохання можна вбити лише так, і був ще досить молодий, досить сміливий, щоб піти на цей крок, щоб витерпіти найлютіші болещі, спричинювані певністю, що з часом людина будь-що допнеться свого. У листах до Жільберти я тепер зрікався побачень із нею, натякаючи на якесь загадкове, від початку до кінця вигадане непорозуміння між нами і спочатку сподіваючись, що Жільберта захоче його з'ясувати. Але насправді, навіть у дрібних житейських справах, адресат ніколи не вимагає пояснень, бо знає, що якась темна, брехлива, докірлива фраза написана зумисне на те, щоб викликати його заперечення, відчуває, що ініціатива в його руках і випускати її невигідно. Надто ж таке правило слушне в романтичних стосунках, де кохання таке проречисте, а байдужість така недопитлива! Свого сумніву в тому, що непорозуміння таки є, Жільберта не висловила і з'ясувати його й не намагалася, отже, для мене воно стало чимось реальним, і я покликався на нього в кожному листі. У цій фальшивій грі, у вдаваній холодності криються якісь лихі чари, здатні прив'язувати нас до такого свого лукавства. Я так часто писав: «Відтоді як наші серця порізнилися», писав з тим, щоб Жільберта відписала: «Ні, не порізнилися, порозуміймося», аж нарешті й сам повірив, що серця й справді порізнені. Повторюючи раз у раз: «Хай наше життя й одміниться, йому не стерти почуттів, які нас єднали», повторюючи з метою почути нарешті: «Але ж не змінилося нічогісінько, почуття наше сильніше, ніж будь-коли», — я жив думкою, що життя й справді змінилося, що ми зберігатимем лише спогад про вже вигасле почуття, — так неврастеніки, симулюючи хвороби, зрештою занедужують назавжди. Тепер я в кожному листі до Жільберта посилався на цю вигадану зміну, яка буцім справді сталася в наших стосунках, бо у відповідях Жільберта замовчувала цю зміну і тим самим визнавала її. Потім Жільберта вдаватися до недомовок перестала. Вона ступила у мій слід; і як в офіційних виступах шеф уряду, бувши гостем, позичає дедалі більше виразів у шефа уряду, який гостить його, Жільберта у відповідь на мої слова: «Хоча життя розвело нас, але пам'ять про наше знайомство залишиться», — незмінно відповідала: «Хоч життя і розвело нас, але ми завжди пам'ятатимем дорогі нам щасливі хвилини» (якби нас запитали, яким чином нас розвело «життя» і яка така зміна зайшла, ми б неабияк спантеличились). Я вже страждав не так гостро. А втім, якось повідомляючи Жільберту про те, що стара торгівка льодяниками на Єлисейських Полях померла, я написав так: «Мабуть, ця смерть боліла і вам, у мене в душі ожило стільки спогадів!» — і не міг стримати сліз, помітивши, що про своє кохання, про яке я несамохіть завжди думав як про живе чи бодай як про щось здатне воскреснути, я пишу в минулому часі, ніби йшлося про сливе вже забутого небіжчика. Годі собі уявити щось ніжнішого, ніж таке листування між приятелями, які вже не хочуть бачитися. Жільбертині листи були так само делікатні, як мої листи до людей, байдужих мені, і вщедряли мене тими самими ознаками прихильности, які були мені такі любі, бо походили від неї.

Утім, кожна подальша відмова від побачення обходилася мені щораз меншою кров'ю. Жільберта була вже не така дорога мені, і рої моїх болісних спогадів не мали вже досить сили, щоб зіпсувати втіху думати про Флоренцію, про Венецію. Я шкодував у такі хвилини, що зрікся дипломатичної кар'єри, що став осілим жителем, щоб не віддалятися від дівчини, якої більше не побачу і яку вже майже забув. Ти будуєш своє життя для тієї єдиної, кого кохаєш, і коли вже все готове, щоб її прийняти, вона не приходить, потім умирає для тебе, і ти живеш в'язнем там, де все призначалося тільки для неї. Моя рідня вважала, що Венеція — це дуже далеко і її підсоння для мене шкідливе, а ось до Бальбека добратися можна було б завиграшки, і там мені все якнайкраще підходило б. Але тоді я мусив би покинути Париж і зректися, бодай нечастих, одвідин пані Сванн, яка іноді все ж розказувала мені про свою доньку. Зрештою, в домі у пані Сванн мене ждали нині втіхи, які не мали нічого спільного з Жільбертою.

Напровесні, у пору «студених святих» і приморозків Білого Тижня, коли знов ударив холод, пані Сванн, запевняючи, що в неї удома можна замерзнути, при мені приймала гостей, кутаючись у хутро, її мерзлякуваті руки і плечі зникали під білим блискучим покровом величезної пласкої горностаєвої муфти і пелерини, з якими вона не розлучалася, прийшовши знадвору, і які здавалися останніми брилами снігу, дуже стійкими, нечутливими ні до вогню, ні до тепла. Вся душа цих крижаних, але вже квітучих тижнів постала переді мною в цьому салоні, куди я більше не ступлю ногою, іншою, заласнішою білотою, наприклад білотою бульденежів, налитою на вершечках довгих стебел, голісіньких, наче лінійні рослини прерафаелістів; їхніх пір'ястих і водночас тугих кульок, білих, мов янголи-благовісники, і сповитих цитриновим запахом. Тансонвільська каштелянка знала, що квітень, навіть морозяний, не позбавлений квітів, що зима, весна, літо не розбиті між собою герметичними перебірками, як думають паризькі бульвардьє, уявляючи аж до перших спечних днів, що весь світ складається з голих кам'яниць під дощем. Навряд щоб пані Сванн удовольнялася тим, що їй постачав комбрейський городник, і щоб вона не поповнювала нестачі через свою «надвірну постачальницю» з допомогою позичок у раннього півдня. Та мене це не обходило, і я в неї не допитувався. Для воскресіння моєї туги за селом досить було, щоб поряд з фірновою кригою муфти пані Сванн бульденежі (які в намірах паніматки не мали іншої мети, як за Берґоттовою порадою створювати разом з обставою її покоїв і з її строєм «мажорну білу симфонію») нагадали мені чари Великої П'ятниці, це диво природи, свідком якого можна бути щорічно, якщо запастися більшою розсудливістю, і з допомогою гострого і запаморочливого запаху квітів (назви яких я не знав і перед якими я стільки разів зупинявся під час моїх комбрейських прогулянок) обернули салон пані Сванн у щось таке саме незаймане, таке саме безлистяне, але невинно квітуче, таке саме напоєне природними запахами, як тансонвільська крута сакомка.

Але думка про ту сакомку надто вже мене збурювала. Спогад про стежину загрожував оживити моє ще не зовсім згасле кохання до Жільберти. Ось чому, хоча в пані Сванн мені зовсім не було важко, я приходив до неї дедалі рідше і намагався не засиджуватися. А що Парижа не покидав, то дозволяв собі маленькі прогулянки з пані Сванн. Сонячні, теплі дні повернулися нарешті. Знаючи, що перед сніданком пані Сванн виходить на годину прогулятися Булонським лісом, поблизу площі Етуаль і Клубом голечі, місця, званого тоді через те, що там збиралися полупати на багатіїв люди, які знали їх лише на ім'я, я домігся у рідні дозволу снідати в неділю, — бо в будні я не був о тій порі вільний, — значно пізніше, ніж вони, о чверть на другу, а перед сніданком ходити гуляти. Протягом травня я не пропустив жодної недільної прогулянки, бо Жільберта поїхала в село до приятельок. Я приходив під Тріумфальну арку опівдні. Я чатував на початку алеї, не спускаючи з очей рогу вулиці, — щоб досягти його, пані Сванн досить було ступити кілька кроків від свого дому. О цій порі багато погуляльників ішло додому снідати, а ті нечисленні, хто зоставався в Лісі, були переважно ферти. Нараз на алеєвому піску, припізніла, неторопка, препишна, мов гожа квітка, що розкривається у всій своїй повноті десь аж ополудні, з'являлася пані Сванн, розточуючи довкола себе стрій, щодня новий, але найчастіше, якщо пам'ять мене не зраджує, бузковий; потім вона підносила і розгортала на довгій плодоніжці, щоб аж сяйнуло преяскраво, шовковий стяг широкої парасольки такої самої барви, як пелюсткова віхола її сукні. її оточував цілий почет: Сванн і ще четверо-п'ятеро клубменів, які зайшли до неї вранці або трапилися на шляху; їхнє чорне або сіре слухняне збіговисько правило за якусь механічно-рухливу раму для Одетти, аж здавалося, ніби ця жінка, така бистроока, як ніхто з присутніх тут, між усіма цими чоловіками дивиться просто перед себе, наче у вікно, і, така тендітна, хвацько світить серед них наготою своїх ніжних барв, мов якась проява іншого виду, незнаної раси, майже войовничої потуги, завдяки чому вона ніяк не могла загубитися серед свого великого ескорту. Усміхнена, рада-радісінька політтю, ще не пекучому сонцю, Одетта, зі спокоєм і певністю творця, який зробив свою справу і вже ні про що не дбає, переконана, що її туалет — хай він навіть і не до вподоби звичайному перехожому — найвишуканіший з усіх, носила його для себе і для своїх приятелів зовсім природно, так, щоб не показувати ні надмірної уваги до наряду, ні цілковитої байдужости, даючи бантикам-метеликам на корсажі й на спідниці ледь колисатися поперед неї, ніби то були створіннячка їй відомі, яким вона поблажливо дозволяє побавитися в їхньому особливому ритмі, аби лиш він збігався з її ходою; і навіть на свою бузкову парасольку, яку вона часто приносила з собою нерозгорнутою, вряди-годи опускала, як і на китичку пармських фіялок, блаженний і такий ніжний погляд, що здавалося, хоча він був звернений не на приятелів, а на неживу річ, ніби вона й досі усміхається. Отак вона утверджувала, виборювала своїм убранням еталон елегантности, безмір і конечність якої шанували чоловіки, ті, з ким пані Сванн приятелювала, шанували не без певного пієтету профанів і визнання власного невігластва; вони вважали, що тут їхня приятелька, мов та хвора, обізнана, як їй лікуватися, або мов та матір, обізнана, як їй виховувати дітей, — компетентна і правосильна. Не лише двораки, які оточували її і буцімто не помічали мимохіднів, і не лише запізніла її поява нагадували про дім, де пані Сванн провела довгий ранок і куди вона мала незабаром вернутися на сніданок; здавалося, про близькість її до дому свідчить також спокій її ходи, ніби вона гуляла у себе в саду; сказати б, її все ще оберігали його затишок і його прохолода. Та саме тому Одеттин вигляд створював у мене враження чистого повітря й тепла. Мені здавалося, що завдяки обрядові та літургії, яких так вірно пильнувала пані Сванн, її вбрання пов'язане з порою року і годиною дня найнеобхіднішими, єдино можливими узами, тим паче я вірив, що квіти на її податливому солом'яному капелюшкові, биндочки на сукні зачаті у травні ще натуральнішим робом, ніж садові й лісові квіти; а мінливість погоди я міг уловити, підносячи очі не вище за її парасольку, розгорнуту і напнуту, як друге, ближче небо, округле, тихе, рухливе й блакитне. Та якщо ці ритуали, нехай і пресвяті (а отже, і пані Сванн) схиляли свою велич перед ранком, весною, сонцем, то цим останнім, здавалося, не вельми подобалося, що така елегантна жінка на них зважає, що їм на догоду вона обрала яснішу й легшу суконьку з просторим коміром і рукавами, що змушували думати про вогку шию й зап'ястки, мовляв, так само весело великосвітська дама знижується до того, що одвідує на селі простих людей, і, хоча всі її там знають, навіть низота, а проте вона навмисне вбирається саме цього дня по-сільському. Скоро пані Сванн з'являлася, я уклонявся їй, вона мене зупиняла і мовила з усмішкою: «Good morning». Ми йшли якусь часину разом. І я розумів, що декотрих канонів у вбранні вона дотримується ради себе самої, вважаючи їх за найвищу мудрість, чиєю верховною жрицею вона була: коли їй ставало жарко і вона розхристувала або геть скидала і давала мені нести жакетку (а на початку збиралася ж не розщібати її!), я виявляв на шемізетці силу-силенну деталей цяцькування, майже приречених на те, щоб їх не помічали, як не можуть дійти до ушей публіки, хоча композитор уклав у них увесь свій хист, оркестрові партії; а іноді на рукаві жакетки, перекинутому через мою руку, я бачив, — я довго розглядав, собі на втіху чи з ґречносте, — якусь чудородну деталь: чарівного відтінку стяжечку, підшивочку з бузкового сатину, звичайно нікому не видну, але так само тонко оздоблену, як верх, ніби ті ґотичні скульптури у соборі, скриті на затиллі балюстради на вісімдесятифутовій висоті, не менш досконалі, як горорізьба головного порталу, але недосяжні для очей доти, доки якимось вітром не занесе на верхотуру якогось мандрівного мистця, котрому забандюрилося поглянути на місто згори, між двома вежами.

У людей, не обізнаних з її звичкою до footing'y, враження, ніби пані Сванн розгулює по булонських алеях, як у себе в саду, посилювалося тим, що Одетта йшла пішки і що за нею не їхала карета, за нею, яка з місяця травня так часто брала на себе очі перехіднів, зачарованих начищеною до блиску збруєю і небаченою в Парижі пишнотою візницької лівреї, коли пані Сванн розніжено й велично, наче богиня, засідала на теплому вітерці у величезній восьмиресорній «вікторії». Коли пані Сванн ішла пішки, надто як спека сповільнювала її крок, здавалося, ніби вона попускає цікавосте, ніби вона знічев'я допустилася якогось етикетного недбальства, — так суверен, ні з ким не порадившись, на дещо збентежений подив почту, надто слухняного, щоб критикувати, на гала-концерті виходить з ложі до фойє, щоб на кілька хвилин змішатися з юрбою глядачів. Юрба відчувала між пані Сванн і собою бар'єр, бар'єр певного роду багатства, той, що його, як вважала юрба, подолати найважче. Сен-Жерменське передмістя має свої бар'єри, але не такі очевидні для очей та уяви «голечі». У присутності великосвітських дам, людей простіших, вважай, із середовища дрібних буржуа, менш відірваних від народу, «голеча» не так гостро відчуває свою нижчість, своє, так би мовити, приниження, як у присутності якоїсь пані Одетти. Самих жінок типу пані Сванн звичайно не захоплює, як «голечу», пишнота життя, що їх оточує; вони її не помічають, вони до неї привчені і, зрештою, вважають цю пишноту природною, необхідною, і судять про інших з того, настільки ті купаються у розкоші; отож (оскільки велич, яку вони появляють самі і яку вони бачать в інших, цілком матеріальна, її можна показати, її треба довго добиватися, її важко чимось заступити), якщо ці жінки подумають, що якийсь мимохідень — істота нижча, то він відповідно поставить їх на вищий щабель, поставить не роздумуючи, з першого погляду, беззастережно. Може, той особливий клас, до якого належали годі такі жінки, як леді Ізраельс, уже залучена до аристократії, і пані Сванн, яка мала колись увійти до їхнього кола, — той проміжний клас, який стояв нижче за Сен-Жерменське передмістя і стелився перед ним, але підносився над усім, що було поза Сен-Жерменським передмістям, — і мав ту особливість, що, виокремившись зі світу багатіїв, усе ще символізував багатство, але тільки багатство податливе, покірне своєму художньому призначенню, вірне художній думці, багатство у вигляді найкоштовнішого металу, поетично перекарбованого і навченого усміхатися; може, цей клас, принаймні з його колишніми ознаками і з його давніми чарами, уже не існує. Зрештою, жінки цього класу нині вже не мали б того, що було першою умовою їхнього панування: їхня краса з віком змарніла. Отож, пані Сванн, велична, усміхнена і доброзичлива, йшла Булонським лісом і з висоти свого багатства і водночас із вершини слави свого зрілого і такого ще смачного літа дивилася, наче та Гіпатія[118], як під її повільною стопою обертаються світи. Молодики боязко позирали на неї, непевні, чи їхнє короткочасне знайомство з пані Сванн дає їм право на те, щоб уклонитися їй, тим паче, що рекомендовані десь раз Сваннові, вони боялися, що він їх не впізнає. І наважувались вони з нею привітатися, потерпаючи за скутки і питаючи себе, чи їх зухвало визивний і блюзнірський жест, чинячи замах на недоторканну зверхність касти, не спричинить катастроф і не стягне на їхні голови гніву якогось бога. Ба ні, їхній почин тільки рушав вагадло поклонів, якими чоловічки з Одеттиного оточення відповідали їм услід за Сванном, який підносив свій циліндр на зеленій шкіряній підшивці і всміхався чарівною посмішкою, перебраною в Сен-Жерменському передмісті, але без тіні колишньої байдужости. Байдужість заступило (складалося враження, ніби він трохи заразився Одеттиними забобонами) роздратування, що доводиться бути чоломбитьком перед якимсь убого вбраним, але і втіхою на думку, що дружина має стількох знайомих, — суперечливим почуттям, яке Сванн пояснював своєму чепурному супутникові так: «Ще один! Далебі, не розумію, коли Одетта встигла з ними всіма перезнайомитися!» Тим часом, відповівши кивком на уклін перехожому, який уже зник позаду, але в якого й досі тьохкало з переляку серце, пані Сванн зверталася до мене. «Отож, уже по всьому? — запитувала вона. — Ви не зайдете вже до Жільберти ніколи? Я рада, що ви зробили для мене виняток і що хоч не „дременули“ від мене. Я дорожу нашою дружбою, але дорожу ще більше тим, як ви впливали на мою доньку. Гадаю, вона теж дуже шкодує. Але я до вас не в'язнутиму, а то перестанете ходити й до мене!» — «Одетто! Тобі кланяється Саґан», — казав Сванн своїй дружині. І справді: принц, ніби в чудовому театральному або цирковому апофеозі або як на старовинному полотні, збивав назад коня і вітав Одетту широким театральним, ніби алегоричним жестом, у який він укладав усю свою лицарську ґречність великого пана, що складає свою шану Жінці бодай в образі кобіти, яку відмовилися б приймати його сестра або матір. І щохвилі, впізнаючи пані Сванн у глибині вогкої прозірчастости й жирного блиску тіні, якою її заливала парасолька, їй уклонялися останні запізнілі вершники, летячи кінематографічним скоком по вибіленій сонячній алеї; і це вже були люди її кола, чиї всім відомі імена, — Антуан де Ка'стелан, Адальбер де Монморансі й багато інших, — були звичними для слуху пані Сванн іменами її приятелів. А що пересічно куди більше живе — хоча це довголіття відносне — пам'ять про поетичні враження, ніж пам'ять про рани серця, то муки, завдані мені Жільбертою (було та за водою пішло), пережила втіха, яку я відчуваю щоразу, коли у травні стежу за бігом хвилинної стрілки на якомусь сонячному циферблаті між чвертю на першу і першою; тоді мені знову привиджується, як зі мною гомонить пані Сванн і як її отінює, наче шпалера гліциній, її парасолька.