Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ДОВКОЛА ПАНІ СВАНН»

Між іншим, його особлива манера надто чітко, з притиском вимовляти окремі слова, деякі прикметники, які часто лунали з його уст і які він повторював зписьменна, по складах, а останній склад співучим голосом (наприклад, у слові «подоба», яким він любив заміняти слово «образ», він подесятеряв звуки «п», «д», «б», і вони наче вибухали, вилітаючи з його розгорнутої в цю мить долоні), точно відповідала розташуванню його улюблених слів у писаній прозі, де на них наголошувано через належні інтервали, так що в загальній будові речення доводилося, щоб не збитися з ритму, пильнувати всього їхнього «тягу». А проте розмовній мові Берґотта бракувало освітлення, яке у його книжках, як і в книжках деяких інших письменників, нерідко трохи змінює одежу слова. Напевно, це тому, що світло йде з найглибшої глибини, і його проміння не сягає наших слів у ті хвилини, коли в розмові ми відкриваємося для інших, але зостаємося почасти закритими для самих себе. Під цим оглядом Берґоттові книжки багатші на інтонації, багатші на наголоси, ніж його мова, на наголоси, які автор робив не на те, щоб дотепніш було, красних слів він навіть не помічав, бо вони невіддільні від найглибиннішої суті його особистости. Таке акцентування тих місць книги, де Берґотт був сам собою, надавало ритму навіть вельми пустопорожнім словам. У тексті ці наголоси зовсім не позначені, ніщо на них не вказує, вони самі падають на фрази, і фрази вже не вимовиш інакше, і ось це і є найневловніше і найглибше в письменникові, це свідчить про його натуру, мовляв, попри всі свої грубощі, він був ніжний, попри всю свою змисловість, сентиментальний.

Деякі особливості дикції, якими мова Берґоттова тільки ледь позначена, були притаманні не тільки йому: коли я потім зазнайомився з його братами й сестрами, то побачив, що в них вони помітніші. У всіх чулося щось уриване й хрипке, коли вони вимовляли останні слова веселої думки, й у всіх голос якось млів і гас наприкінці фрази сумної. Сванн, який знав майстра ще хлопчиком, розповів мені, що вже тоді у нього, достоту як і в братів та сестер, давалися взнаки ці перепади, мабуть, спадкові, від крику бурхливої радости до шепоту тихої меланхолії, і що в покої, де вони гуляли, він найкраще виконував свою партію у цих то оглушливих, то дедалі тихіших концертах. Гук людських голосів, — хоч який своєрідний, — нетривкий і не переживає самої людини. З вимовою роду Берґоттів усе було інакше. Хоча важко зрозуміти, — це справедливо і щодо «Майстерзінґерів», — як може композитор складати музику під пташиний щебет, а проте Берґотт зумів перенести і зафіксувати у своїй прозі розтяг слів, що повторюються в радісному крику чи роняться в сумному. У його книгах трапляються закінчення фраз, де громадяться немовчні співзвуччя, як в останніх акордах увертюри, яка ніяк не може добігти кінця і все повторює останню каденцію, аж поки диригент покладе паличку, і саме в цих співзвуччях я потім виявив музичний відповідник фонетичним сурмам роду Берґоттів. Однак же сам він несамохіть перестав уживати їх у розмові, одколи переніс ці наголоси до своїх книжок. Тільки-но він почав писати, — як надто виразно було чути згодом, коли я з ним познайомився, — голос його розоркеструвався назавше.

Сі молоді Берґотти — майбутній письменник і його брати та сестри — не переросли, а, навпаки, скорше не доросли до рівня розумних і тонких молодих людей, яким Берґотти здавалися галасливими, ба навіть вульгарними, яких дратували їхні жарти, притаманні «стилеві» цього дому, напівсилувані, напівдуркуваті. Проте геній, ба навіть великий талант бере не так інтелектом, не так особливою розумовою витонченістю, як хистом змінити те, що в ньому закладено, і транспонувати його. Щоб нагріти рідину електричною лампочкою, не треба найпотужнішої лампочки, треба, щоб її струм перестав освітлювати і змінився так, аби замість світла давати тепло. Щоб літати у повітрі, потрібний не найпотужніший мотор, а такий, який, зупинивши свій гін по землі, перевів би його у вертикальний напрям і зумів змінити свою горизонтальну швидкість на підіймальну силу. Так само геніальні творіння видають не ті, хто обертається в елітному товаристві, не найблискучіші співрозмовники, не найбільші ерудити, а ті, хто має здатність, раптом переставши жити для самих себе, обертати свою особу в щось ніби дзеркало, так щоб їхнє життя, попри всю свою світськість, ба навіть інтелектуальну вбогість, відбивалося в цьому дзеркалі; геніальність полягає у здатності віддзеркалювати, а не у внутрішній вартості віддзеркалюваного. Того дня, коли молодий Берґотт здолав показати своїм читачам убогу вітальню, де минуло його дитинство, і розповісти про свої нецікаві балачки з братами, того дня він піднявся вище за приятелів свого сімейства, хоча вони були розумніші й розвиненіші за нього; повертаючись у прегарних «ролс-ройсах» додому, вони могли собі збиткуватися з вульгарности Берґоттів, а він на своєму скромному апараті, нарешті «злетівши», ширяв над ними.

Інші мовні особливості зближували Берґотта уже не з домівниками, а з деякими письменниками, його сучасниками. Наймолодші відкидали його й заперечували всяку з ним духовну спорідненість, і все ж самі виказували себе з головою тим, що вживали тих самих прислівників, тих самих прийменників, які невпинно повторював він, тим, що так само будували фразу, говорили тим самим стишеним і розміреним тоном, через реакцію на пишномовність попереднього покоління. Може, ці молоді письменники, — ми побачимо, що були й такі, — просто не знали Берґотта. Але його мислення, яке вони запозичили, вимагало нової синтакси і нового звучання, нерозривно пов'язаних з оригінальністю думки. Зрештою цей зв'язок потребує появнення. Берґоттів стиль відзначався цілковитою своєрідністю, зате у мовленні він багато чого запозичив у давнього товариша, блискучого говорухи, яким захоплювався Берґотт і якого наслідував у розмові, хоча той був не такий здібний і ніколи краще за Берґотта не писав. Отож, якщо судити про Берґотта за усною мовою, його можна б назвати учнем, епігоном, але, перебуваючи під впливом свого приятеля у розмові, з пером у руках він був оригінальний, він був творець. Коли Берґотт хотів одзначити чиюсь книгу, він — ще й на те, звичайно, аби ще раз відмежуватися від попередників, залюблених у абстракції, у тріскучі загальники, — завжди вирізняв, завжди наводив образ чи пейзаж, позбавлені символічної закраски. «Ох, так! Це здорово! — казав він. — Там є дівчинка в помаранчевому шалику. Авжеж, це здорово!» Або: «Тим-бо й ба! Там є таке місце, де через місто проходить полк. Тим-бо й ба! Це здорово!» Як стиліст Берґотт не міг похвалитися якоюсь особливою модерністю (зате був завзятий націоналіст, зневажав Толстого, Джорджа Еліота, Ібсена та Достоєвського) і коли хвалив чийсь стиль, то неодмінно тулив епітета «ніжний»: «Так, у Шатобріана я волію більше „Аталу“, ніж „Рене“, як на мене, це ніжніше». Він вимовляв це слово так, як його вимовляє лікар, почувши скарги хворого, що від молока йому дме живіт: «Та це ж дуже ніжний харч». Годі заперечити й те, що Берґоттовому стилеві притаманна була якась гармонія, подібна до тієї, за яку підносили своїх промовців старожитні, але нелегка для нашого розуміння, бо ми звикли до язиків нових, які не шукають таких ефектів.

Про свої власні книжки, коли ними захоплювалися, Берґотт говорив на відповідь із сором'язливою усмішкою: «Мабуть, що так, загалом це правдиво, загалом точно, від цього може бути користь», але говорив він так лише зі скромности, уподібнюючись до жінки, яка на запевнення, що в неї гарна сукня або гарна донька, відказує: «Еге ж, зручна», або: «У неї щаслива вдача». Інстинкт будівничого Берґотт мав досить чуйний, і не міг не знати, що єдиний доказ того, що він вивів щось пожиточне і надійне, це радість, яку воно справило насамперед йому, а потім іншим. І лише з плином літ, коли він геть виписався, щоразу, як з-під пера його виходило щось таке, чим він був незадоволений, тоді він, щоб не викинути його в кошик (як годилося б), а натомість віддати до друку, переконував уже самого себе: «Все-таки це загалом точно, для батьківщини якийсь пожиток та буде». Фраза та сама, хіба що раніше він шептав її своїм шанувальникам (з фальшивої скромности), а нині тайникам свого серця (заспокоюючи вражене самолюбство). І ті слова, якими колись Берґотт несправедливо принижував вартість своїх перших творів, з роками сталися йому безсилою, а все ж потіхою перед лицем пересічности його останніх опусів.

Певна смакова вибагливість, продиктована бажанням писати лиш речі, про які можна сказати: «Це ніжно», власне, те, через що його охрещено безплідним манірним перодряпом, різьбарем цяцьок, і було таємницею його сили, бо звичка виробляє не лише людський характер, а й письменницький стиль, і якщо автор раз, удруге, втретє вдовольнився тим, що досяг у виразі своєї думки якогось загальновизнаного чару, він уже назавше обмежив свій талант, — так людина, надто часто віддаючись утісі, лінивству, страхові болю, раптом опиняється перед фактом: картина її розбещености і межі її чесноти настільки перемінилися, що довести тут щось до ладу вже годі.

Якщо, попри силу відкритих мною вже згодом спільних рис між письменником і людиною, я все ж у пані Сванн спершу не вірив, що переді мною Берґотт, автор стількох божистих книжок, то, мабуть, не надто його кривдив, бо він і сам (у достотньому значенні слова) «вірив» у такий свій статус не більше, ніж я. Він, безперечно, не вірив у нього, бо запобігав перед світськими людьми (не бувши, зрештою, снобом), перед літераторами, перед журналістами, людьми набагато нижчими за себе. Звісно, визнаний усіма вже тоді, він знав, що має талант, проти якого суспільна вага й офіційне становище нічого не варті. Знав про свій талант, але не вірив у нього, оскільки підкреслено шанобливо поводився з пересічними письменниками, щоб пройти в академіки, хоча до сфери вічного Духу, до якої належить письменник Берґотт, Академія і Сен-Жерменське передмістя причетні не більше, ніж до категорії причинности чи до ідеї Бога. Звісно, він сам здавав собі справу і в цьому, як здає собі справу клептоман — без жодної користи для себе, — що красти зле. Цей чоловік з борідкою і з равликуватим носом пустився на хитрощі джентльмена, що краде срібні ложки, пустився задля того, аби під ступитися до омріяного академічного фотеля, до якоїсь герцогині, що могла дати йому кілька голосів на виборах, але так підступитися, аби ніхто з тих, хто мав за сором відверто домагатися цього, не завважив його маневрів. Та домігся він лише напівуспіху, мова правдивого Берґотта чергувалася з мовою Берґотта шанолюбця, егоїста, який волів говорити, аби похизуватися знайомствами, лише про впливових людей, вельможних чи багатих, він, хто в своїх книжках, коли був сам собою, переконливо показував весь чар бідности, цнотливої, як кринична вода на світанку!

Що ж до інших Берґоттових вад, на які натякав маркіз де Норпуа, а натякав він на те, що любовні його справи можна вважати майже за кровозміс, ба гірше: при цьому він показував себе ще й загребущим, — то як ці вади і заходили у кричущу суперечність із тенденцією останніх його романів, сповнених надзвичайно болісного, навіть із дріб'язкових приводів, страху втратити душевну чистоту, страху, що труїв навіть маленькі радощі героїв і наганяв у душу читачів нестерпучої туги, від якої серед них нудили світом навіть пестунчики долі, — то вони, ці вади (хай навіть їх приписували Берґоттові даремно), не могли довести, що його писання — брехня і що його надмірна вражливість — кумедія. Як за патологічних станів деякі на позір однакові явища завдячують надто високому або, навпаки, надто низькому тискові, секреції тощо, так само деякі вади породжуються надвражливістю, а іноді браком вражливости. Можливо, тільки справді грішне життя здатне вимагати розгляду морального питання з усією нещадністю. І це питання художник розв'язує не в площині свого особистого життя, а в площині того, що є для нього його достеменним життям, тобто пропонує розв'язання загальне, художнє. Як великі отці Церкви, люди, наділені природною добротою, часто починали з пізнання гріхів усього роду людського і черпали звідти свою святість, так само і великі художники, своєю вдачею злісники, часто спираються на свої гріхи, щоб дійти розуміння вселюдського морального закону. Ґанджі (чи бодай лише слабини, смішні сторони) середовища, в якому вони жили, пустомолотство, легковажність і зледащіння своїх дочок, зрада жінок або свої власні прогріхи — ось що найчастіше картали письменники, не міняючи при цьому ні свого подружнього життя, ні лихого тону, що панує в їхньому домі. Але за Берґоттових часів цей контраст був ще разючішим, ніж колись: з одного боку, мірою того як псувалося суспільство, моральне чуття очищалося, а з другого — громадськість більше ніж досі знала про приватне життя письменників; іноді ввечері у театрі міг з'явитися автор, яким я так захоплювався у Комбре, і вже те, з ким він сидів у ложі, здавалося мені напрочуд комічним чи сумним коментарем, безсоромним спростуванням тези, яку він сам боронив у своєму останньому творі. З відгуків тих чи інших людей я майже не склав собі уявлення про Берґоттову добрість чи, навпаки, злосливість. Хтось із близьких наводив мені докази його душевности; ще хтось, із ким він був незнайомий, приточував випадок (зворушливий, оскільки Берґотт хотів його приховати) його невдаваної щирости. Берґотт жорстоко обійшовся з дружиною. Але в заїзді, де заночував, цілу ніч не відходив від якоїсь бідолашки, що пробувала втопитись, а перед від'їздом лишив господареві купу грошей, щоб той не вигнав сіромахи і про неї подбав. Можливо, мірою того як у Берґоттові коштом йогомосці з борідкою визрівав великий письменник, його особисте життя дедалі більше тонуло в нурті вигаданих ним життів, і він уже думав, що йому не обов'язково дотримуватися імперативів свого життя, якщо він має нині інший обов'язок — жити життям інших. Але уявляючи чуття інших людей так, ніби то були його чуття, Берґотт, бувало, ставив себе на місце якогось невигаданого знедоленого (коли випадок зводив їх бодай на короткий час) і дивився вже очима цього неборака, а не власними очима, що спонукало його бридитися фразеології людей маєтних і вдатних думати лише про свої дрібні вигоди перед лицем стражденного ближнього. Ось чому його удостоювали і слушних ураз і вічної вдячности.

Насамперед він був людина, яка у глибині душі по-справжньому кохалася в деяких літературних образах (на кшталт мініатюри на споді шкатулки). За будь-яку марничку, — в разі, якщо вона давала йому нагоду утнути кілька арабесок, — він щедро дякував, зате дорогий дарунок брав байдужою рукою. Якби йому довелося одводитися перед трибуналом, він несамохіть шукав би не тих слів, які могли б уплинути на суддів, а слів із царини метафорики, які суддя запевне пустив би повз вуха.

Побачивши Берґотта вперше у Жільбертиних батьків, я розповів йому, що недавно бачив Берму у «Федрі»; на те він одказав, що в сцені, коли вона підносить руку на висоту рамена, — саме ця сцена зривала стільки оплесків, — висока шляхетність її мистецтва зрідні чудовим кам'яним подобам, яких вона, мабуть, ніколи не бачила: такий самий жест робить Гесперида[95] з олімпійської метопи[96] або гожі діви давнього Ерехтейону[97].

— Це, певне, прозріння, хоча я допускаю, що вона буває у музеях. Цікаво було б допильнувати (допильнувати — один з улюблених Берґоттових виразів, і багато молодиків, які в вічі його не бачили, підхопили цей вираз: то було якесь навіювання на відстані).

— Ви маєте на увазі каріатиди? — спитав Сванн.

— Ні, ні, — озвався Берґотт, — за винятком сцени, де Федра освідчується у своїй жазі Еноні й де вона робить такий самий порух рукою, як Гегесо зі стели на Кераміці, вона воскрешає набагато давніше мистецтво. Я говорив про Кори[98] з давнього Ерехтейону; признаюся, що важко уявити собі щось делікатніше від штуки Расіна, але ж у «Федрі» є вже стільки всякого… на одне більше, на одне менше… О, а потім ця маленька Федра шостого сторіччя справді прегарна, ця вертикаль її руки, кудері «під мармур», знайти це все не так просто! Тут куди більше античности, ніж у багатьох книжках цього роду, які охрещено «античними».

Оскільки Берґотт звернувся в одній книжці зі славетною орацією до давніх статуй, його слова в цю хвилину були мені цілком ясні і лише підгарячили мою цікавість до Берминої гри. Я намагався знов уявити її в моїй пам'яті такою, як у сцені, де вона підіймала руку на висоту рамен. І я казав собі: «Ось Гесперида з Олімпу, ось сестра однієї з чудових орант[99] Акрополя, ось що таке шляхетна штука». Але щоб ці думки могли скрасити мені Бермину гру, треба було почути їх із Берґоттових уст перед виставою. Тоді, тієї миті, як ця поза акторчина справді стояла вочу, в той час, коли цей образ жив усією повнотою реального життя, я міг би спробувати здобути з нього уявлення про давню скульптуру. Проте нині від Берми в цій сцені у мене зберігся лише спогад, уже незмінний, мізерний, як видиво, позбавлене підґрунтя присутносте, де можна копатися і звідки справді можна витягти щось нове, — образ, який тепер тлумачите пізно, він уже не надається до звірки, об'єктивного розбору. Заходячи в розмову, пані Сванн спитала мене, чи не забула Жільберта дати мені Берготтову книжечку про Федру. «Жільберта — вітер-дівка», — додала вона. Берґотт сором'язливо всміхнувся і сказав, що написане ним малоцікаве. «Що ви, цей шкіцик, цей маленький tract[100] — така краса!» — проголосила пані Сванн, прагнучи показати себе доброю господинею дому, прагнучи довести, що вона читала книжечку, а також прагнучи мастити медом Берґотта, але хвалити при цьому не все, а вибірково, щоб керувати його пером. І, як по щирості, вона справді надихала його, хоч і зовсім не так, як гадала. Зрештою між пишним салоном пані Сванн і цілим крилом Берґоттової творчости була така тісна сув'язь, що в очах теперішніх старих одне могло правити за коментар для іншого.

Я наважився поділитися своїми враженнями. Чимало з них видавалися Берґоттові неслушними, але він давав мені висловитися. Я заявив, що мені подобалося зеленаве світло тієї миті, коли Берма здіймала руку. «О, як цьому зрадіє декоратор, це щирий митець! Я йому перекажу, він дуже пишається цим освітленням. А я, признаюся, його не вельми вподобав, усе ніби плаває в якомусь зеленому розсолі, і маленька Федра — чисто тобі коралова галузка на дні акваріума. Ви скажете, що це підкреслює космічний бік драми. Воно-то, звісно, так. Але це було б доречніше у п'єсі, де все відбувається в царстві Нептуна. Я добре знаю, що там ідеться й про Нептунову помсту. Господи, я не наполягаю, щоб думали лише про Пор-Рояль[101], але ж Расін розповідає не про амури морських їжаків. Ну, та зрештою мій приятель так хотів, це все-таки дуже сильно і, по суті, гарно. Вам же сподобалося, ви зрозуміли, еге ж? Власне, ми з вами одної думки, його освітлення трохи безглузде, але принаймні це дуже мудро». Коли ми розходилися з Берґоттом, я не замикався у мовчанці, не нітився, не знаючи, що відповісти, як у розмові з маркізом де Норпуа. Це не доводить, що судження Берґоттові поступалися перед пословими, зовсім навпаки. Сильна думка передає опонентові частку своєї сили. Багата на якісь спільні духовні вартості, вона вкорінюється, вщеплюється у мозок її противника між споріднених із нею уявлень, що дає певну користь: з їхньою, тих уявлень, допомогою він доповнює ту думку, уточнює і поправляє, отож її остаточний варіант є якимсь спільним набутком обох сперечальників. Тільки думки, що, по суті, не є ніякими думками, думки хисткі, позбавлені якоїсь підпори, якогось пасинка у свідомості суперечника, саме такі думки той суперечник, відчувши під ногою порожнечу, не знає, чим крити. Докази маркіза де Норпуа (у суперечках про штуку) зависали в повітрі, бо були позбавлені змісту.

Берґотт від моїх міркувань не відмахувався, і я йому признався, що маркіз де Норпуа злегковажив їх. «А, старий дятел! — вигукнув Берґотт. — Він задзьобав вас, бо люди для нього це якісь кузьки та комашки». — «А ви що, знаєте Норпуа?» — спитав мене Сванн. «Він же нудний, як осіння сльота, — втрутилася пані Сванн, вона дуже дорожилася думкою Берґотта, а потім ще й боялася, що маркіз де Норпуа оббріхував її в нас. — Якось по обіді я озвалася до нього, але чи то він уже дуже старий, чи то має клопіт із травленням, тільки він прохарамаркав щось незрозуміле. Як на мене, маркіз потребує допінгу!» — «Авжеж, так і є, — підхопив Берґотт, — він часто відмовчується, щоб не вичерпати до кінця вечора запасу глупоти, від якої стовбурчиться комірець його сорочки і надимається його біла камізелька». — «Як на мене, і Берґотт, і моя дружина дуже суворі, — проголосив Сванн, який удома обіймав „амплуа“ резонера. — Я розумію, що вам, мабуть, не дуже цікаво з Норпуа, але якщо дивитися під іншим кутом зору (Сванн колекціонував курйози), то він фігура досить цікава, досить цікава як „коханець“. Коли Норпуа секретарював у посольстві в Римі, — додав Сванн, упевнившись, що Жільберта не чує, — він божеволів за своєю паризькою полюбовницею і примудрявся двічі на тиждень їздити до Парижа, аби перебути з нею дві години. Треба віддати їй належне. Це дуже розумна жінка, а тоді ще й лишала вродою, тепер вона вже матрона. Після того він мав ще багатьох інших. Я б розумом стерявся, якби моя кохана жила в Парижі, а я стримів у Римі. Нервовим людям треба закохуватись у „невеликих пташок“, як мовить простолюд, щоб матеріальні розрахунки ставили кохану жінку в цілковиту залежність». Тут Сванн усвідомив, що я можу прикласти цю максиму і до нього з Одеттою. А що навіть у людей вищого порядку самолюбство зостається з біса чуйне, навіть коли вони з вами начебто буяють високо над практичним життям, то Сванн пройнявся до мене гострою нехіттю. Це далося взнаки у стурбованому погляді. Але він не пустив пари з уст. Та й не дивина. Коли Расін згадав — утім, це найсправжнісінька вигадка, хоча такі речі в паризькому житті трапляються щодня, — при Людовіку XIV Скаррона[102], найпотужніший на світі король не сказав того вечора поетові нічого. А назавтра поет попався в неласку.

Але та чи інша теорія вимагає, щоб її було викладено цілком, і Сванн, протерши роздратовано монокля, доповнив свою думку словами, пророче значення яких до мене тоді не дійшло, і застереження, що крилося в них, пропало марно: «Утім, таке кохання, — сказав він, — небезпечне: залежність жінки присипляє ревнощі чоловіка на якийсь час, зате потім ревнощі розпалюються ще дужче. Доходить до того, що жінкам створюють якусь темницю, — так у в'язнів горить і вдень і вночі світло, щоб легше за ними стежити. Зазвичай розв'язка буває драматична».

Я повернувся до маркіза де Норпуа. «Не вірте йому — він злоріка», — промовила пані Сванн із притиском, який, здавалося, то більше підтверджував мої підозри про обмови її з боку маркіза де Норпуа, що Сванн кинув на дружину докірливий погляд, наче бажаючи її зацитькати.

Тим часом Жільберті вже двічі нагадували, що пора одягатись, а вона все ще прислухалася до нашої розмови, сидячи між матір'ю й батьком і ніжно тулячися щокою до його плеча. Здавалося, між чорнявою пані Сванн і цією рудоволосою дівчинкою з золотавою шкірою не було ніякої подібности. Але через хвилину ви розпізнавали в Жільберті багато рис — наприклад ніс, із раптовою і непомильною рішучістю стятий незримим скульптором, який працює своїм різцем для цілих поколінь, — багато материних поглядів, рухів; якщо позичити порівняння з суміжної штуки, Жільберта нагадувала ще вельми приблизний портрет пані Сванн, яку маляр із колористичних вередів змусив позувати в якомусь частковому перевдязі венеційки, вирядженої на бал-маскарад. На Жільберті була білява перука, ба більше, з її цери витравлено все темне — аж, позбавлена чорних покровів, дівчинка здавалася майже голою, окрита лише світлом внутрішнього сонця; то був не просто поверховий грим, він в'ївся їй у плоть і кров; Жільберта виглядала так, наче зображувала якусь казкову звірючку чи бурлескно-травестійний персонаж. Руда цера походила у неї від батька, ніби природа, створюючи Жільберту, поставила перед собою завдання: поступово переробити пані Сванн, але не мала у своєму розпорядженні матеріалу іншого, ніж Сваннова шкіра. І природа чудово зуміла скористатися нею, як червонодеревник, який намагається зберегти видимі потовщення й наростні. На личку в Жільберта, біля одного крила ідеально відтвореного Одеттиного носа шкіра напнулася з тим, щоб якнайкраще віддати дві Сваннові родимки. То була нова іпостась пані Сванн, зросла тут, біля неї, достоту як білий без зростає біля фіалкового. Але не треба уявляти собі розмежувальну лінію між двома подобами геть чіткою. Іноді, коли Жільберта сміялася, на її матерньому личку круглився овал батькового виду, ніби їх злили докупи, аби побачити, що вийде з такого поєднання; цей овал дедалі увиразнювався, як увиразнюється, формуючись, зародок, ішов навскоси, наливався й одразу ж пропадав. У Жільбертиних очах світився добрий, щирий батьків погляд; саме так вона дивилася, коли подарувала мені агатову кульку й мовила: «Це вам на згадку про нашу приязнь». Та тільки-но Жільберту питали, що вона робила, як у тих самих очах з'являлося збентеження, непевність, облуда, сум — достоту як колись в Одетти, коли Сванн питав, де була вона, і на відповідь чув брехню; ця брехня доводила коханця до розпуки, а тепер змушувала його, байдужого й розважливого чоловіка, одразу міняти розмову. Перехоплюючи такий погляд у Жільберта, я часто на Єлисейських Полях відчував неспокій. І здебільшого зовсім даремно. У доньки то був чисто фізичний материн спадок, і погляд її — принаймні отой збентежений — ні про що ще не свідчив. Вона просто не була на уроках або спізнювалася додому, а тим часом її зіниці поширювалися так само, як колись в Одетти, — зі страху, як би не випливло, що вдень вона приймала коханця або що вона поспішає на любовне побачення. Так дві натури Сваннового подружжя хвилювали, чергувалися, засягали одна в одну в тілі цієї Мелюзини[103].

Відомо, що дитині щось дістається і від батька, і від матері. Але поділ добрих прикмет і вад відбувається якось дивно; з двох добрих прикмет, які виглядають нероздільними в одного з батьків, у дитини дається взнаки лише одна та ще й поєднана з вадою другого, здавалося б, несумісною. Ба більше: вростання якоїсь моральної чесноти в супротивний їй фізичний ґандж часто є законом родинної схожосте. Одна з двох сестер запозичить разом із гордовитою батьковою поставою материну дріб'язковість; друга, розумом пішовши в батька, покаже цей розум у материній подобі: материн грубий носяра, горбастий живіт, ба навіть голос обернуться в неї на шати тої кебети, що колись пишалась у гарній тілесній оболонці. Отож про кожну з сестер можна з однаковою слушністю сказати, що саме вона успадкувала найбільше рис від когось із батьків. Щоправда, Жільберта була одиначка, а проте існувало принаймні дві Жільберта. Дві натури, батьківська і материнська, в ній не тільки змішувались; вони змагалися за неї, але це ще не точно сказано, бо в такому разі напрошується думка, що тим часом ще одна, третя, Жільберта терпіла від того, що її кинуто на луп перших двох. Насправді Жільберта була почережно то тією, то тією, і щоразу лиш одною з двох і нічим більше, тобто, коли бувала гіршою, то від цього анітрохи не терпіла, бо ліпша Жільберта цієї хвилі була відсутня і не могла докопатися до правди. З цієї ж таки причини гірша з їх двох могла любісінько собі втішатися досить банальними розвагами. Коли ж у другій озивалося батьківське серце, у неї з'являлися широкі погляди, і тоді вам кортіло взятися разом з нею за якусь гарну й доброчинну справу — ви повідомляли їй про те, та коли доходило до діла, брало своє материне серце; і відповідало вам уже воно: і вас дратували й викликали розчарування — що воно за проява, людину ніби підмінили! — дріб'язкові зауваги й підступне шкилювання, такі любі Жільбертиному серцю, бо вони плинули з уст тієї, ким вона була в цю мить. Провалля між двома Жільбертами бувало інколи таке велике, що ви питали себе — зрештою даремно — чим ви завинили, який ґедзь її вкусив? Вона сама призначила вам побачення і не тільки не прийшла, не тільки після цього не вибачилася, ай — хоч би чим пояснювалася її нова примха, від цього не легше! — потім уся так одмінилася, що можна було б подумати, ніби ви вклепалися, ніби ви, як у «Близнятах»[104], жертва оманливої схожосте, ніби то не вона так мило просила вас недавнечко про зустріч, — можна було б подумати, якби не її лихий гумор, з яким вона тепер не крилася, — свідчення того, що вона почувається винною і хоче уникнути пояснень.