Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— Цей хлопець — дуже гарний вогнедув, — сказала вона.

— Справді? — Її господиня кинула на неї короткозорий погляд. — Я гадала, що ти не любиш вогнедувів. Ти ж завжди кажеш, що вони ні на що не здатні.

— Цей хороший. Набагато кращий за Ворона. — Бріанин голос звучав хриплувато. — Я його ще на святі помітила.

— Віоланто! — Голос Феноліо звучав нетерпляче. — Ми могли б на мить забути про хлопця-вогнедува? Козимо не любив книжок, ну добре, таке трапляється, але ж дещо більше про нього ви мені можете розповісти?

— Навіщо? — Бридка знову тримала берил перед оком. — Дайте нарешті упокоїтися Козимо, він мертвий! Небіжчики не хочуть лишатися серед живих. Чому цього ніхто не розуміє? І якщо ви хочете почути його таємницю, то він не мав жодної! Він міг годинами говорити про зброю. Йому подобалися вогнедуви і кидії ножів, дикі прогулянки верхи посеред ночі. Він спостерігав, як кують мечі, і годинами фехтував унизу в дворі з вартовими, поки не оволодів зброєю настільки ж добре, як вони, утім від шпільманських пісень після першого куплету він починав позіхати. Йому б не сподобалися пісні, які ви про нього написали. Можливо, розбійницькі пісні йому припали б до серця, але те, що слова, як музика, змушують серце битися швидше, цього він просто не розумів! Навіть смертна кара цікавила його більше за слова, хоча він ніколи не отримував насолоди від неї, на відміну від мого батька.

— Невже? — У голосі Феноліо звучало здивування, але в жодному разі не розчарування. — Їзда верхи серед ночі, — бурмотів він, — прудкі коні. А чому б і ні?

Бридка не звертала на нього уваги.

— Бріано! — сказала вона. — Візьми оцю книжку. Якщо я достатньо хвалитиму Бальбулюса за його нові картини, можливо, він нам трохи дасть її. — Служниця взяла книжку і знову підійшла до вікна.

— Але народ любив його, правда? — Феноліо підвівся зі стільця. — Козимо добре ставився до них: до селян, бідних, шпільманів…

Віоланта провела рукою по родимці на щоці.

— Так, усі його любили. Він був такий привабливий, що його, напевно, просто мусили любити. А щодо селян… — Вона втомлено потерла короткозорі очі. — Знаєте, що він завжди про них казав? «Чому ж вони такі бридкі? Бридкий одяг, бридкі обличчя?» Коли вони приходили до Козимо з суперечками, він намагався бути справедливим, та йому надзвичайно набридало. Він щоразу не міг дочекатися, коли ж знову вийде до солдатів, коня та собак…

Феноліо мовчав. Його обличчя було таке безпорадне, що Меґі стало його шкода. «Може, він уже не захоче, щоб я його вичитувала?» — міркувала вона і на якусь дивну мить відчула щось подібне до розчарування.

— Бріано, ходімо! — наказала Бридка, проте її служниця не поворухнулась. Вона дивилася донизу, на подвір'я, немов ніколи в житті не бачила вогнедува.

Віоланта наморщила чоло і підступила до неї.

— Чому ти так вилупилася? — запитала вона і примружено поглянула на подвір'я.

— Він вирощує квіти з полум'я, — пролепетала дівчина. — Спочатку вони мов золоті бруньки, а тоді проростають пелюстками. Таке я бачила лиш раз… коли була дуже маленька…

— Чудово, та зараз ходи. — Бридка повернулася і покрокувала до дверей.

Вона мала дещо дивну манеру ходити: опустивши голову, але з рівною, як свічка, спиною.

Бріана востаннє кинула погляд на подвір'я, а потім поквапилася за нею.

Бальбулюс розмішував фарби, коли вони увійшли до майстерні: блакитну для неба, теракотову і умбру для землі. Віоланта щось прошепотіла. Напевно, лестила Бальбулюсові. Вона вказала на книжку, яку для неї принесла Бріана.