Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— Він мені покаже, ти чула? — гордо запитав малий, але його мати навіть не підвела очей.

— О, цей камінь чудовий, — лише шепотіла вона. — Якби він ще був не кольоровий і якби я мала по одному для кожного ока…

— Ну, на жаль, я ще не знайшов скляра. — Феноліо опустився на один зі стільців, які привітно стояли між книжковими бюрками. На обшивках усе ще вирізнявся старий герб — лев, який не плакав, а на деяких шкіра була така потерта, що свідчило про те, скільки часу Тлустий князь проводив тут, поки нещастя не відібрало в нього радість від книжок.

— Скляра? Навіщо? — Віоланта дивилася на Феноліо крізь берил.

— Скло можна шліфувати, що дозволить вашим очам ліпше бачити, набагато краще, ніж камінь. Але жоден омбрійський склодув не розуміє, про що я кажу!

— Так, я знаю, в цій місцевості лише каменярі трохи здібні! Бальбулюс стверджує, що на північ від непрохідної хащі немає пристойного палітурника.

«Я знаю одного вдатного», — мимохіть подумала Меґі й так сильно захотіла, щоб Мо на мить з'явився тут, що відчула біль.

Бридка ж знову дивилася у свою книгу.

— У володінні мого батька є хороші склодуви, — сказала вона, не відриваючи очей. — Він доручив засклити кілька вікон у своєму замку. За це він мав продати у наймити сотню селян. — Здавалося, вона вважала ціну надмірною.

«Вона мені не подобається», — подумала Меґі й заходила від бюрка до бюрка. Палітурки були надзвичайні, і з превеликим бажанням вона непомітно запхала б принаймні одну з них під сукню, щоб спокійно роздивитися її у комірчині Феноліо, проте скобки, які тримали ланцюги, були міцно скріплені з дерев'яними оправами.

— Розглядай її спокійно! — Бридка так несподівано заговорила до неї, що Меґі здригнулася.

— Дякую, — пробурмотіла Меґі і розгорнула книжку.

Їй пригадався день, коли Мо пояснив, чому книжку розгортають. «Розгорни її, Меґі», — сказав він і підсунув книжку, дерев'яну оправу якої з'єднували дві латунні закріпки. Дівчина безпорадно поглянула на нього, Мо підморгнув їй і так сильно вдарив кулаком по краю між закріпками, що вони, клацнувши, відчинилися, як маленькі ротики, — і книжка розгорнулася.

Книжка, яку Меґі розгорнула в бібліотеці Тлустого князя, не виказувала жодного сліду старовини, на відміну від іншої. Жодні плями плісняви не спотворювали пергамент, жоден жук, жоден книжковий шашіль не гриз її. Меґі знала, що такі речі трапляються з рукописами, які Мо реставрував. Роки давалися взнаки пергаментові і паперу, книжка мала надто багато ворогів, і час так само робив її тіло змарнілим, як і у людини.

— Ось із чого видно, Меґі, — завжди казав Мо, — що книжка жива істота!

Якби ж вона тільки могла йому показати ось це! Надзвичайно обережно вона перегортала сторінки — і все ж була не зовсім уважна, бо вітер доносив Фаридів голос, немов подарунок з іншого світу. Меґі дослухалася до зовнішніх звуків, знову затискаючи книжкові закріпки. Феноліо та Віоланта все ще розмовляли про поганих палітурників, обоє не звертали на неї уваги, і Меґі підійшла до одного з завішених вікон і визирнула крізь полотнище. Вона кинула погляд на садок, оточений кам'яним муром, на квітник, схожий на кольорову піну, і на Фарида, який стояв посеред квітів, а полум'я лизало його голі руки, як у Вогнерукого, коли Меґі вперше спостерігала, як він метав вогонь тоді, в садку Елінор. Перш ніж він зрадив її…

Якопо грайливо сміявся, плескав у долоні. Княжич злякано відсахнувся, коли Фаридові смолоскипи закрутилися, немов піротехнічні колеса.

Меґі несамохіть усміхнулась. Так, Вогнерукий дуже багато чого навчив його, хоча Фаридів вогонь здіймався ще не так високо, як у вчителя.

— Книжки? Ні, я ж вам кажу, Козимо ніколи не заходив сюди! — Віолантин голос зазвучав значно різкіше, і Меґі обернулася. — Він не знаходив нічого цікавого в книжках, він любив собак, гарні чоботи, швидкого коня… Часом він навіть любив свого сина. Та я не хочу про нього говорити.

З вулиці знову долетів сміх. Бріана теж підійшла до вікна.