Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— Якщо за три дні він ще дихатиме, то, можливо, виживе, — сказала вона, перш ніж знову залишити Резу саму в печері, яка захищала від диких тварин, сонця і дощу, але не від темних сумнівних думок і страху.

Три дні. Надворі то сутеніло, то знову світало, розвиднялося, а потім знову смеркалося, і щоразу, коли Кропива знову приходила і схилялася над Мо, Реза у розпачі шукала на її обличчі бодай краплю надії, та обличчя старої лишалося безвиразне. Дні пролетіли, і Мо дихав, але зовсім не хотів розплющувати очей.

У печері пахло грибами, улюбленою стравою кобольдів, напевно, раніше тут господарювала ціла їхня ватага. Зараз запах грибів змішався з запахом сухого листя, шпільмани притрусили холодну підлогу печери листям і пахучими травами. Кмином, лабазником, маренкою… Реза розминала сухе листя між пальцями, охолоджуючи чоло Мо, яке вже давно не було холодне, а гаряче, таке гаряче… Запах кмину нагадав їй одну оповідку про фею, яку він їй читав, страшенно давно, коли ще не знав, що його голос може виманити когось із книжки, когось на кшталт Каприкорна. «Не бери додому дикого кмину, — було написано там. — Він приносить нещастя». Реза викинула цупкі стебла і витерла руки об сукню.

Якась жінка знову принесла їй поїсти і посиділа недовго біля неї, мовчки, немов хотіла втішити своєю присутністю. Невдовзі після того заходили ще троє чоловіків, та вони зупинялися при вході до печери і спостерігали за нею і Мо здалеку. Розмовляли вони один з одним пошепки.

— Чи ми тут бажані гості? — запитала Реза Кропиву під час чергових невелемовних відвідин. — Мені здається, вони говорять про нас.

— Нехай собі говорять! — мовила стара. — Я розповіла їм, що на вас напали розбійники з битого шляху, та, звичайно, їм цього не досить. Гарна жінка, чоловік із дивною раною, звідки вони тут? Що трапилося? Вони допитливі. Розумно було б з твого боку запобігти, щоб інші побачили рубець на його руці.

— Чому? — Реза поглянула на Кропиву.

Стара подивилась на неї так, немов хотіла віднайти очима її серце.

— Ну, якщо ти цього й насправді не знаєш, то нехай краще так і залишиться, — зрештою сказала вона. — І нехай собі говорять. Хіба вони мають чим іншим серйозним себе зайняти? Дехто приходить сюди, щоб дочекатися смерті, решта — тому що життя лише починається, хтось тільки й живе історіями, які хтось розповість. Канатохідці, вогнедуви, селяни, князі — всі вони однакові — плоть, кров і серце, яке знає, що колись припинить битися.

Вогнедуви. Резине серце тенькнуло, коли Кропива вимовила це слово. Звісно. Чому вона раніше не подумала?

— Перепрошую! — сказала вона, коли стара стояла при вході до печери. — Ти ж, напевно, знаєш багатьох шпільманів. Чи є серед них той, який зветься Вогнеруким?

Кропива повільно повернулася, немов вирішуючи, чи хоче відповідати.

— Вогнерукий? — зажурено мовила вона нарешті. — Ти навряд чи знайдеш шпільмана, який би не знав його, та багато років його ніхто не бачив. Хоча ходять чутки, ніби він повернувся…

«Так, він повернувся, — думала Реза, — і він мені допоможе, як я допомагала йому в іншому світі».

— Я мушу надіслати йому звісточку! — Вона сама чула відчай у своєму голосі. — Прошу.

Кропива дивилась на неї без жодного поруху на засмаглому обличчі.

— Хмароходець зараз тут, — насамкінець сказала вона. — Йому знову болить нога, але щойно йому стане краще, він знову піде далі. Запитай його, чи він порозпитує задля тебе і візьме твою звісточку.

Потому вона пішла.

Хмароходець.

Надворі знову стемніло, і разом із темрявою до печери прийшли чоловіки, діти і жінки та полягали спати на листя — осторонь від неї, немов нерухомість Мо була чимось заразним. Одна з жінок принесла їй смолоскипа. Він малював мерехтливі тіні на скелястих стінах, які гримасували і гладили чорними пальцями бліде обличчя Мо. Білі жінки не уникали вогню, хоча й обожнювали і водночас боялись його. Знову і знову вони з'являлися в печері, немов тьмяні віддзеркалення свічад, немов туманоликі. Вони підходили ближче і знову зникали, напевно, їх проганяв терпкий запах листя, яке Кропива розклала довкола постелі Мо.