Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— Приносьте мені книжки, коли захочете, — сказав Мо.

Старий бібліотекар провів краєм темно-синьої накидки по очах.

— Так! — запнувся він. — Принесу. Дякую вам.

І пішов. Мо зі стогоном сів у крісло.

— Гайда до роботи, — видихнув він.

Знову вона бачила Мо за роботою. Було в цьому щось рідне: як тато вкладає папір, фальцює його, нарізає і брошурує. Весь час стискаючи рукою груди, він працював повільніше, ніж завжди. Та Меґі відчувала: звичні рухи йшли йому на користь.

Вже за кілька годин стара світлиця стала рідною.

Надворі сутеніло, бібліотекар і слуга принесли їм гасові лампи. Тепле світло створювало враження, ніби кімната давно наповнена життям.

— Хто мешкав у цих покоях? — запитав Мо.

— Наша перша княгиня, — відповів Тадео. — Її донька одружилася з сином Тлустого князя. Цікаво, чи Віоланта вже знає, що Козимо загинув? Віоланта народилася з родимою плямою, що спотворила її обличчя, — вів далі бібліотекар. — Казали, що це кара, прокляття фей, бо її мати закохалася в шпільмана. Змієголов звелів відразу після народження дитини відправити княгиню сюди, вона жила тут разом з донькою, доки не померла… померла раптово.

— Сумна історія, — сказав Мо.

— Скільки років було Віоланті, коли її заручили з Козимо і відправили в Омбру? — запитала Меґі.

— Сім. Ми всі сподіваємося, що цього разу дружина народить князеві сина! Приємно знову бачити життя в цій кімнаті! — сказав Тадео неголосно. — Я повернуся з книжками, щойно впевнюсь, що Мортола спить.

— Сім років, Меґі, — сказав Мо, коли бібліотекар пішов. — Тобі вже тринадцять, і я ще досі тебе не відіслав, а про заручини я мовчу.

Приємно було посміятися. Хоча сміх дивно відлунював у високій кімнаті.

Бібліотекар приніс дві книжки.

— Погляньте! — прошепотів Тадео. — Ці розріджені плями на палітурці! І ще складається враження, що чорнило іржавіє. В пергаменті утворюються дірки. Деякі слова вже й не прочитаєш! Що це таке? Черв'яки? Жучки? Я ніколи такого не бачив. У мене був помічник, який знався на книжкових хворобах, та якось він зник, кажуть, пішов до розбійників у ліс.

Мо взяв книжку до рук, розгорнув і провів по сторінках.

— Ви тільки гляньте! — вигукнув він. — Хто це намалював? Я ніколи не бачив таких гарних ілюстрацій.

— Бальбулюс, — відповів Тадео. — Ілюстратор, якого відправили з Віолантою. Він це намалював, коли ще був дуже молодий. Подивіться, його почерк ще недовершений, але зараз його стиль бездоганний.