Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

«Та куди йому пропадати? — подумала Меґі. — Здавалося, має бути лише одна оповідка, ця оповідка, оповідка Феноліо. Здавалося, вона не мала початку й кінця».

— Меґі! Ну ходи вже! — Він схвильовано підкликав її до себе. — Ти чудово читала, надзвичайно чудово! Але ти, напевно, знаєш. Деякі речення не належали до моїх найкращих, час від часу були якісь шпортання, і трохи більше кольору не завадило б, та яка вже різниця? Спрацювало! Спрацювало вочевидь!

Постукали у двері. Розенкварц виглядав із заклопотаним обличчям зі свого гнізда, а Феноліо обернувся, переляканий і водночас розгніваний.

— Меґі? — прошепотів чийсь голос. — Меґі, ти тут?

Це був Фаридів голос.

— Що йому тут треба? — пробурчав Феноліо. — Відправ його геть! Тільки його й бракувало! О, так! Він їде! Меґі, ти чарівниця!

Стукіт копит став гучніший. Але Меґі не підійшла до вікна. Вона побігла до дверей. Фарид стояв під дверима, здавалося, плакав.

— Ґвін, Меґі… Ґвін знову тут, — залепетав він. — Не розумію, як він мене знайшов! Я навіть кидав у нього камінням.

— Меґі! — Голос Феноліо звучав надто роздратовано. — Ти де поділася?

Вона мовчки схопила Фаридову руку та потягла його за собою до вікна.

Білий кінь піднявся вуличкою. Його вершник мав чорняве волосся, а обличчя його було молоде і гарне, як у замкових скульптур. Лише очі були не білокам'яні, а темні, як його волосся, і живі. Він озирнувся, немов саме прокинувся зі сну.

— Козимо! — приголомшено прошепотів Фарид. — Мертвий Козимо…

— Власне, не зовсім, — прошепотів Феноліо. — По-перше, він не мертвий, як неважко помітити, а по-друге, це не той Козимо. Це новий-новісінький, котрого Меґі і я разом створили. Звісно, цього ніхто не помітить, ніхто, крім нас.

— Його дружина теж не помітить?

— Ну, можливо, вона помітить! Але кого це обходить? Вона майже не виходить із замку.

Козимо зупинив свого коня на відстані менше метра від Мінервиного будинку. Меґі мимоволі відійшла від вікна.

— А він сам? — шепотіла вона. — За кого він сам себе має?

— Що за питання? Звісно, за Козимо! — нетерпляче відповів Феноліо. — Але ж не збивайте мене з пантелику! Ми лише попіклувалися про те, щоб оповідка продовжувалася так, як я колись планував. Не більше, не менше!

Козимо повернувся в сідлі і пильно подивився донизу вулички, якою приїхав, — немов щось загубив, але забувся, що саме. Потому він тихо клацнув язиком і погнав коня далі, повз майстерню Мінервиного чоловіка і вузький будинок, в якому мешкав цирульник, чиє вміння виривати зуби Феноліо так часто лаяв.

— Це не добре. — Фарид відсахнувся, немов сам чорт проскакав повз нього. — Викликати мертвих приносить нещастя.