Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

Відтак вершники зникли, так само несподівано, як і з'явились. До площі долинав цокіт кінських копит, коли панцерні мчали провулком угору до замку. В повітрі пахло страхом. Селяни підбирали розтоптані овочі, матері витирали дітям сльози з облич і кров із колін, жінки стояли перед черепками посуду — і знову на ринку вляглася тиша. Надзвичайна тиша. Голоси стиха проклинали вершників. Навіть угамувались плач і стогін. Мінерва стурбовано підійшла до Меґі, Деспіна та Іво схлипували біля матері.

— Так. Схоже, у нас новий господар, — гірко сказала вона, допомагаючи Меґі підвестися. — Ти можеш відвести дітей додому? Я залишуся тут і подивлюся, чим зможу допомогти. Напевно, у декого зламані кістки, та, на щастя, на ринку є кілька цирульників.

Меґі лише кивнула. Вона не знала, що відчувала. Страх? Гнів? Відчай? Здавалося, не існувало слова, яке б описало стан її душі. Мовчки взяла Деспіну та Іво за руку і попростувала з ними додому. Коліна боліли, і вона шкутильгала, та все одно квапилася провулком, аж діти ледь встигали за нею.

— Негайно! — видавила з себе Меґі лиш єдине слово, дошкандибавши до комірчини Феноліо. — Маємо негайно читати! Негайно. — Її голос тремтів, та й уся вона тремтіла.

— Що сталося? — Феноліо сидів за своїм бюрком. Пергамент перед ним був густо списаний. Поруч із ним стояв Розенкварц із пером у руці і приголомшено дивився на Меґі.

— Зараз! — кричала вона. — Зараз! Вони заїхали верхи, просто на людей!

— А, панцерні вже тут. Я ж казав тобі, мусимо поквапитися. Хто ватажок? Рудий Лис?

— Ні, Свистун. — Меґі підійшла до ліжка й сіла. Раптом вона знову відчула лише страх, немов стояла на колінах між розбитих прилавків, неначе гнів її здувся, як повітряна кулька. — Їх так багато! — прошепотіла вона. — Вже запізно! Що Козимо вдіє проти них?

— Ну, то вже мій клопіт! — Феноліо взяв із рук скляного чоловічка перо і знову почав писати. — Тлустий князь теж має чимало солдатів, і вони слідуватимуть за Козимо, коли він знову буде тут. Звісно, було б ліпше, якби ти вичитала його, коли його батько був іще живий. Тлустий князь трохи поспішив зі смертю, втім цього не змінити! Та можна інше. — Він читав, з наморщеним чолом, те, що написав, викреслив ще одне слово, додав інше і кивнув до скляного чоловічка: — Пісок, Розенкварце, поквапся!

Меґі трохи підняла сукню і поглянула на розбиті коліна. Одне набрякло.

— А ти певен, що з Козимо буде ліпше? — тихо запитала вона. — Виходячи з того, що про нього розповіла Бридка, не скажеш.

— Та, звісно, буде краще! Що за питання? Козимо завжди стояв на боці добра, що б там не казала Віоланта. Крім того, ти ж вичитаєш нову версію. Так би мовити, покращену версію.

— Але… навіщо новий князь? — Меґі втерла рукавом заплакані очі. Їй усе ще вчувалися брязкання зброї, форкання, іржання і галас беззахисних людей.

— Що може бути кращим за князя, який робить те, що ми хочемо? — Феноліо взяв новий шмат пергаменту. — Ще лиш кілька рядків, — бурмотів він. — Бракує дрібниць. О, прокляття, ненавиджу писати на пергаменті. Сподіваюсь, ти замовив новий папір, Розенкварце?

— Авжеж, — ображено відповів скляний чоловічок. — Та вже давно не було поставок, врешті-решт папірня по той бік хащі.

— Так, на жаль. — Феноліо вернув носа. — Дуже непрактично. Воістину!

— Феноліо, почуй мене нарешті! Чому б нам замість Козимо не вичитати цього розбійника? — Меґі знову натягнула сукню на коліна. — Ну, розбійника з твоїх пісень! Сойку.

Феноліо засміявся.

— Сойку? О, Господи! Я хотів би побачити твоє обличчя, але без жартів. Ні! Ні, ні! Розбійнику не личить урядувати, Меґі! Робін Ґуд теж не став королем! Вони здатні на заколоти, більш ні на що. Навіть Чорного Принца я не міг би посадити на трон. Цим світом правлять князі, а не розбійники, чарівники чи селяни. Так власне я влаштував. Нам потрібен князь, повір мені.

Розенкварц загострив перо, вмочив його у чорнило — і Феноліо знову почав писати.