Розділ «Портрет Доріана Ґрея»

– Певна річ, це краще, ніж бути обожнюваним, – відказав лорд Генрі, вибираючи собі фрукти. – Страх набридливо терпіти, як тебе обожнюють. Жінки ставляться до нас, представників чоловічого роду, точнісінько як людство до своїх богів. Вони поклоняються нам і вічно дозоляють своїми проханнями.

– А я гадаю, вони просять у нас лише того, що перше вже дали нам, – упівголоса й серйозно мовив Доріан. – Вони пробуджують у нас Кохання і мають право сподіватися його від нас і для себе.

– Це абсолютно слушно, Доріане, – піднесеним тоном підтвердив Голворд.

– У світі нема нічого абсолютно слушного, – заперечив лорд Генрі.

– Ні, Гаррі, таки є! – вигукнув Доріан. – Ви ж самі добре знаєте, що жінки віддають чоловікам найдорожче, що мають.

– Можливо, – зітхаючи, погодився лорд Генрі. – Але вони незмінно вимагають його назад, і то все в дрібній монеті. Ось із чим морока. Жінки, як зауважив один дотепний француз, запалюють нас на шедеври, та ніколи не дають змоги їх творити.

– Гаррі, ви вже зовсім неможливий! І чого ви мені так дуже подобаєтесь?

– Я вам завжди подобатимусь, Доріане, – відповів лорд Генрі. – Може, вип’ємо кави, друзі?… Офіціанте, принесіть кави, коньяку і цигарок… Ні, цигарок не треба, у мене є… Безіле, я не можу тобі дозволити палити сигари, візьми цигарку! Цигарки – це довершений взірець довершеної насолоди, витонченої, гострої, але такої, що не дає повного задоволення. Чого ще бажати?… Авжеж, Доріане, ви завжди любитимете мене. Ви бачите в мені втілення всіх гріхів, які не маєте духу вчинити самі.

– Що за дурниці ви правите, Гаррі! – скрикнув юнак, прикурюючи від вогнедишного срібного дракона, що його офіціант поставив на стіл. – Краще от їдьмо до театру. Коли ви побачите Сібіл на сцені, перед вами відкриється новий ідеал життя. Вона явить вам щось таке, чого ви не знали ще досі.

– Я вже знаю все, – з утомою в очах мовив лорд Генрі. – Проте я завжди охочий до свіжих вражень, хоч боюся, що для мене їх уже не лишилося. А втім, хто й зна? Може, ваша чудова дівчина і розворушить мене. Я люблю сцену – вона куди реальніша за життя. Ну що ж, ходімо! Доріане, ви поїдете зі мною. Мені дуже прикро, Безіле, але в моїй кареті лише два місця. Тобі доведеться їхати за нами в кебі.

Вони підвелись і, одягши пальта, допивали каву стоячи. Художник був мовчазний і похнюплений. Смуток посів його душу. Не лежало йому серце до цього шлюбу, хоч він і розумів, що з Доріаном могло статися й далеко гірше.

Через кілька хвилин вони спустилися сходами. Як і домовилися, Голворд їхав сам-один і бачив попереду поблимування ліхтарів маленької карети лорда Генрі. Почуття безповоротної втрати нараз пройняло художника. Він усвідомив, що Доріан Ґрей ніколи вже не буде йому тим, чим був дотепер. Поміж них двох стало життя… Очі його заволокло сльозою, і яскраво освітлені людні вулиці розтанули перед ним у каламуті. Коли кеб під’їхав до театру, Голвордові вже здавалося, що за цей день він постарів на багато років.

Розділ VII

Не знати чому, але публіки в театрі того вечора було повно, і гладкий єврей-директор, що зустрів при вході Доріана та його друзів, розпливався аж до вух у солодкаво-влесній посмішці. З виглядом урочистим і водночас послужливим він провів гостей до ложі, розмахуючи пухкими руками в перснях і просторікуючи на повен голос. Доріанові він ще огиднішим видався, ніж раніше, – юнак почував себе так, немов, шукаючи Міранду,[56] надибав Калібана. Лорд Генрі, навпаки, радше вподобав єврея. Принаймні так він заявив і напосівся потиснути йому руку, запевняючи, що пишається знайомством з людиною, котра відкрила справжнього генія і збанкрутувала через любов до поета. Голворд задовольнявся розгляданням облич у партері. Духота стояла неймовірна, і величезна люстра пломеніла, наче якась фантастична жоржина з огненними пелюстками. Молодики на гальорці, знявши куртки й жилети, порозвішували їх на бар’єрі. Вони перегукувалися через цілу залу й частували апельсинами своїх строкато повбираних подруг, що сиділи поряд них. У партері весело гомоніли якісь жінки, дратуючи слух верескливим реготом. З буфету чути було, як бахкали корки.

– Гарненьке ж місце – саме знаходити собі божество! – озвався лорд Генрі.

– А так, – зауважив Доріан Ґрей. – Якраз тут, серед смертних, я й знайшов свою богиню! Коли вона грає, забуваєш усе на світі. Навіть оця сіра публіка – у них неотесані обличчя й грубі манери, – але вони стають просто невпізнанними, коли Сібіл на сцені. Вони сидять, затамувавши віддих, і стежать за нею. Досить їй захотіти – і вони ридають або сміються. Вона робить їх чуткими, як скрипка, вона духовно підносить їх, і тоді відчуваєш, що ці люди з такої ж плоті й крові, як і ти сам.

– З такої ж плоті й крові! Ну ні, це вже даруйте! – вигукнув лорд Генрі, який у бінокль розглядав гальорку.

– Не звертайте на нього уваги, Доріане, – мовив художник. – Я чудово розумію вас і вірю в цю дівчину. Та, яку ви покохали, не може не бути гарною! Коли вона здатна так впливати на людей, душа в неї витончена і шляхетна. Духовно підносити своє покоління – о, це велика заслуга! Якщо ця дівчина спроможна надихнути душу тим, хто досі обходився без неї, якщо вона може зародити любов до краси в людей, чиє життя брудне й потворне, якщо вона має силу здерти з них шкаралупу себелюбства і збудити сльози співчуття до чужого горя, – тоді вона варта вашого кохання, варта того, щоб цілий світ уклінно схилився перед нею. Ви правильно робите, що з нею одружуєтесь. Спершу я не думав так, але тепер я згоден з вами. Сібіл Вейн боги створили для вас. Без неї вам чогось би бракувало.

– Дякую, Безіле, – відповів Доріан Ґрей, тиснучи йому руку. – Я знав, що ви мене зрозумієте. А Гаррі просто жахає своїм цинізмом… Ага, ось і оркестр. Він препоганий, правда, та грає лише хвилин п’ять. Тоді підніметься завіса і ви побачите дівчину, якій я віддам ціле своє життя, якій я вже віддав усе, що є в мені найкращого.

За чверть години під сплеск бучних оплесків на сцену ступила Сібіл Вейн. Вона й справді була дуже гарна – лорд Генрі навіть визнав у думці, що таку вроду йому рідко доводилось бачити. В її сором’язливій грації і боязкому виразі очей було щось від молодої сарни. Легка барва, наче тінь троянди в срібному дзеркалі, заграла на щоках дівчини, коли їй передався щирий запал залюдненої зали. Вона відступила два кроки, і губи її затремтіли. Безіл Голворд скочив на ноги і заплескав у долоні. Доріан Ґрей сидів непорушне, наче вві сні, прикипівши до дівчини поглядом. А лорд Генрі, все дивлячись у бінокль, бурмотів: