Розділ «Портрет Доріана Ґрея»

Голворд доторкнувся його ліктя.

– Облиш, Гаррі, ти ж ображаєш Доріана. Він не такий, як інші, – в нього занадто гарна душа, щоб зробити жінку нещасною.

Лорд Генрі глянув на Доріана й відказав:

– Доріан ніколи не ображається на мене. Я запитав його з найблагороднішої причини – єдиної, що може виправдати будь-які запитання, – з чистої цікавості. У мене склалася думка, що завжди саме жінки пропонують нам руку, а не ми їм. Це, ясна річ, за винятком буржуазії. Проте буржуазія – старомодна.

Засміявшись, Доріан Ґрей крутнув головою.

– Ви безнадійні, Гаррі, але я не звертаю уваги на ваші слова. На вас неможливо сердитись. Коли ви побачите Сібіл Вейн, то й самі зрозумієте, що треба бути негідною тварюкою, щоб її образити. Мені й у голові не вкладається, як можна ославити ту, кого кохаєш! Я кохаю Сібіл Вейн. Я хочу піднести її на золотий п’єдестал, щоб увесь світ поклонявся моїй коханій. Що таке шлюб? Довічна обітниця. Вам це смішно? Не смійтеся, Гаррі! Адже якраз таку довічну обітницю я й збираюся дати. Її довір’я робить мене відданим, її віра – кращим. Коли я з нею, мені соромно за все те, чого ви, Гаррі, навчили мене. Тоді я стаю інакшим, зовсім інакшим. Так, тоді я змінююся: самий лише дотик руки Сібіл Вейн – і я забуваю й вас, і всі ваші чарівні теорії, такі отруйні й нездорові.

– Які ж саме? – спитав лорд Генрі, беручись до салати.

– Ну, про життя, про кохання, про насолоду. Словом, усі ваші теорії, Гаррі.

– Єдине, що варте теорії, – це насолода, – неквапливо промовив лорд Генрі своїм мелодійним голосом. – Але боюся, я не маю права претендувати на цю теорію. Її створила Природа, а не я. В насолоді Природа випробовує людину і насолодою ж виявляє своє схвалення. Щаслива людина – завжди добра, але добра – не конче щаслива.

– Але кого ж ти вважаєш добрим? – запитав Безіл Голворд.

– Атож, – приєднався до художника Доріан, відкинувшись на стільці і дивлячись на лорда Генрі з-над розкішного букета пурпурових ірисів, що стояв посеред столу, – кого ви вважаєте добрим?

– Добрий той, хто живе у злагоді з самим собою, – відповів лорд Генрі, торкаючись ніжки келиха білими, немов відточеними пальцями. – А хто мусить жити в злагоді з іншими людьми, той у розладі з самим собою. Своє власне життя – це найважливіше. Що ж до ближніх, то якщо кому смакує філістерський чи пуританський дух, він може собі козиритись перед ними власною моральністю, але насправді ближні його не обходять. До того ж в індивідуалізму, безперечно, вища мета. Сучасна мораль вимагає від нас погодження з приписами часу. Я ж, однак, вважаю, що для кожної культурної людини годитися з нормами своєї доби – це щонайгрубша неморальність.

– Але ж ти знаєш, Гаррі, коли людина живе тільки для себе, вона розплачується за те жахливою ціною, – зауважив митець.

– Авжеж, у нас за все нині правлять надміру. Мені здається, справжня трагедія бідних якраз у тому, що вони не можуть дозволити собі нічого, крім самозречення. Красиві гріхи, як і красиві речі, – привілей багатих.

– Людина за таке життя розплачується не грошима.

– А чим же ще, Безіле?

– Ну, хоча б докорами сумління, стражданням, нарешті, свідомістю свого морального занепаду…

Лорд Генрі знизав плечима.

– Любий мій, середньовічне мистецтво чарівне, але середньовічні емоції віджилі. Щоправда, як на письменство, вони ще годяться, але якась річ тільки тому й стає здала для письменства, що нею в житті перестали користатись. Повір мені, цивілізована людина ніколи не кається в пережитих насолодах, а людина нецивілізована – не знає, що таке насолода.

– Я знаю, що таке насолода! – вигукнув Доріан Ґрей. – Це обожнювати кого-небудь.