Розділ «Портрет Доріана Ґрея»

Раптом лорд Генрі зупинився і оглянувся на будинки. Е, та він уже проминув тітчин! Усміхнувшись до себе, лорд Генрі завернув назад. Коли він увійшов у сутінковий передпокій, дворецький доповів йому, що полуденок розпочався. Віддавши лакеєві капелюха й тростину, лорд Генрі пройшов до їдальні.

– Ти, як завжди, спізнюєшся, Гаррі, – докірливо похитала головою тітонька Еґата.

Він тут-таки знайшовся з вибаченням і, сівши на вільний стілець поруч леді Еґати, оглянув присутніх. З кінця столу до нього сором’язливо кивнув Доріан, зашарівшись від задоволення. Напроти лорда Генрі сиділа герцогиня Гарлі, жінка надзвичайно добродушної і лагідної вдачі, котру дуже любили всі, хто знав її, і таких щедрих архітектурних пропорцій, які в жінках-негерцогинях сьогочасні літописці називають огрядністю. Праворуч від неї містився сер Томас Бердон, радикальний член парламенту. Відомий він був тим, що у громадському житті залишався вірним своєму лідерові, а в приватному – найкращим кухарям, керуючись загальнознаним мудрим правилом: думай з лібералами і обідай з торі. Місце ліворуч від герцогині посідав містер Ерскін із Тредлі, літній добродій вельми високої культури й принадності, котрий, однак, засвоїв собі лиху звичку мовчання, оскільки сказав усе, що мав сказати, до тридцятирічного віку, – як він сам колись пояснив леді Еґаті. Сусідкою лорда Генрі за столом була місіс Ванделер, давня приятелька його тітоньки, достеменна свята серед жіноцтва, але вбрана з таким жахливим несмаком, що її зовнішність скидалася на поганенько оправлений молитовник. На щастя для нього, по другий бік вона мала сусідою лорда Фодела – чоловіка середніх літ, з великими знаннями й пересічними здібностями, і так само нудного, як міністерський звіт у Палаті громад. Розмову між ним і місіс Ванделер проваджено було з тією напруженою серйозністю, що є, кажучи його ж таки словом, непрощенною помилкою, якої припускаються всі добропорядні люди і якої жодному з них не змог уникнути.

– Ми балакаємо про бідолаху Дартмура, – поінформувала герцогиня лорда Генрі, приязно киваючи до нього через стіл. – Як на вашу думку, він справді одружиться з цією чарівною юною особою?

– Я гадаю, герцогине, що це вона вирішила запропонувати йому руку.

– Який жах! – вигукнула леді Еґата. – Комусь конче треба втрутитись.

– Я чув з авторитетних джерел, що її батько крамарює галантереєю та ще якимось канцур’ям, – з презирливою гримасою мовив сер Томас Бердон.

– А мій дядько висунув думку про консерви!

– Якесь канцур’я! Що це таке? – спитала герцогиня, зводячи в подиві пишними руками.

– Це американські романи, – пояснив лорд Генрі, дістаючи собі перепілку.

Герцогиня спантеличено розширила очі.

– Не звертайте на нього уваги, моя люба, – прошепотіла їй леді Еґата. – Він ніколи не говорить серйозно.

– Коли було відкрито Америку… – почав радикальний член парламенту і заходився викладати цілий оберемок наймарудніших істин. Але, як і кожен, хто намагається вичерпати тему, він тільки вичерпав терпіння слухачів. Герцогиня зітхнула і, скориставшися своїм привілеєм, впала у слово.

– Було б далеко краще, якби її зовсім не відкривали! – озвалась вона. – Де ж пак, наші дівчата тепер не мають ніякого вибору. Це зовсім несправедливо.

– А я таки гадаю, що Америки ніколи й не відкривали, – докинув містер Ерскін. – Її, властиво, тільки запримітили.

– О! Але мені доводилось бачити її мешканок, – непевно провадила герцогиня. – І, мушу визнати, здебільшого вони дуже гарні. Та й одягаються зі смаком. Вони ж бо замовляють собі вбрання у Парижі. Якби це й мені таку змогу!

– Кажуть, що доброчесні американці після смерті потрапляють до Парижа, – пирснув сер Томас, власник невичерпного запасу заяложених дотепів.

– Но, справді? А куди ж потрапляють після смерті погані американці? – поцікавилась герцогиня.

– До Америки, – півголосом обізвався лорд Генрі.

Сер Томас насумрився.