Розділ «Частина перша»

– Дякую. – Він іронічно посміхнувся й кинув свої сумки в багажник лендровера.

– Я цілком серйозно, Ло. Може, ти занедужав?

Мені було прикро бачити його таким хворим і виснаженим.

– Я був у скрутній ситуації, Бене, – зізнався він мені, коли сів у лендровер поруч зі мною. – Чотири тижні за столом переговорів. Я мусив проводити їх сам – не міг довірити нікому. А протилежна сторона доручила перемовини кільком командам і змінювала їх, коли вони стомлювалися.

– Ти хочеш убити себе, – висварив я його, заговоривши тоном буркотливої дружини.

Він нахилився до мене, легенько стиснув мою руку й засміявся.

– Ти, либонь, слушно дорікаєш мені, партнере.

– Чи твої зусилля були чогось варті? Про що ти домовлявся з ними?

– Ще б пак не були варті, Бене! То грандіозна справа! Мідь і залізо, Південно-Західна Африка, поблизу від річки Кунене, масивні поклади золота. Мідь низького ґатунку й золото ґатунку високого – разом це скриня, повна скарбів. – Стомлений тон покинув його голос. – Я поклав малих японських виродків на стіл і підсмажив їхні зади. Для вивезення цих матеріалів вони будують глибоководну гавань і окрему залізницю – це їм коштуватиме сто п’ятдесят мільйонів. – Він був збуджений, на блідих щоках знову з’явився рум’янець. – Одна з моїх компаній, звичайно, виконає для них усю роботу з будівництва. – Він притулив палець до губів конспіративним жестом і радісно захихотів. Він дуже мені подобався в такому настрої. – Я накажу спорудити збагачувальну фабрику й… – Він став пояснювати мені всю схему, сміючись і стискаючи мою руку щоразу, коли говорив про пункт, за яким йому вдалося перемогти.

– А що це тобі дасть? – запитав я нарешті, й він подивився на мене, дещо збитий з пантелику.

– Ти запитуєш про гроші?

– Звичайно. А хіба існує щось іще?

– Іди ти к бісу, Бене. Я вже, здається, тобі пояснював. Гроші не мають ваги. Справа не в грошах, а в експорті й робочій силі, у відкритті нових ресурсів і будівництві на майбутнє, в реалізації потенціалу нашої країни і… і…

– І в тому, щоб вибити дух із суперників, – припустив я.

Він засміявся знову:

– Ти надто проникливий, Бене. Звичайно, йдеться про це. Головне гра, а не рахунок.

– Ти бачив журнал «Таймс» за останній тиждень? – запитав я, знаючи, що цим його підколю.

– О, ради Бога, Бене, – запротестував він.

– Твоє прізвище подане в списку тридцяти найбагатших у світі людей.

– Мерзотники та й годі, – похмуро промурмотів він. – Тепер усі подвоять ціни. Чому вони не дбають про власні справи й не дозволять мені займатися моїми?