Розділ «Частина перша»

– Наша черга, Бене? – сказав Лорен, обертаючись до мене і стягуючи із себе польову куртку.

– Гаразд, – погодився я.

Я був у захваті, дивлячись, як дбає про себе Лорен. Його тіло здавалося міцним, як граніт, і не мало на собі бодай смужки жиру. Маючи зріст у шість футів два дюйми, він носив на собі масу м’язів, обриси яких чітко вирізнялися під шкірою.

Я не став знімати сорочку. Моє тіло, хоч і було не менш міцним, ніж тіло Лорена, але дивитися на мене було не так приємно.

– Спочатку передок, – запропонував Лорен.

Машину розвантажили, бензиновий резервуар був наповнений лише наполовину, і я прикинув, що передня частина вантажівки була завважки близько тонни. Я покрутив руками, поки обмірковував проблему, розслаблюючи свої захололі м’язи. Слуги здавалися спантеличеними, й один із них захихотів. Навіть Саллі відклала вбік свою книжку й вийшла з лендровера, шукаючи зручне місце для спостереження.

Лорен і я підійшли до передка машини, нахилилися над ним і ретельно прилаштували руки, трохи зігнувши ноги в колінах і наготувавшись випростати їх.

– Ти готовий, партнере?

– Готовий, Ло.

Я всміхнувся йому у відповідь, і ми стали підіймати автомобіль. Я почав повільно, спочатку задіявши лише м’язи рук, далі рівномірно розподіляючи напругу й дозволяючи їй переходити у плечі, стегна та живіт. Вантажівка була мертвою, нерухомою масою, і я під’єднав резерви, відчуваючи, як напруга переходить у біль і дихання обпалює мені горло.

– Ну ж бо! – прогарчав Лорен поруч мене, і я напружив останні сили, відхилившись назад і відчуваючи, як перед моїм зором спалахнули зірки й закрутилося вогняне колесо.

Передок машини помалу піднявся в наших руках, і я почув приголомшені вигуки та хрипкі зітхання глядачів.

Ми віднесли передок автомобіля від рову й поставили передні колеса на землю. Потім обійшли вантажівку ззаду й проробили те саме. Ми лунко зареготали, спочатку не зовсім упевнено, але потім на повну потужність. Лорен обняв мене за плече й повів назад до слуг, які вишикувалися поряд і дивилися на нас спантеличено й тривожно.

– Ви, – сказав їм Лорен, досі сміючись, – збіговисько старих бабів і кволих дівчат. Переклади їм це, Джозефе.

Я звернув увагу на те, що Джозеф переклав їм цю жартівливу характеристику з великою точністю.

– А щодо тебе, Джозефе, то ти йолоп.

Лорен легкою танцювальною ходою відійшов від мене, наблизився до Джозефа й відкритою долонею вдарив його в обличчя. Виляск від цього удару був на диво лункий, а удар такий сильний, що примусив Джозефа обкрутитися на повне коло, перш ніж він упав на землю. Він сидів, хитаючись, із кутика рота стікала цівка крові там, де зуби врізалися в його товсту нижню губу.

– Як бачите, я досі сміюся, – сказав Лорен, звертаючись до приголомшеної публіки. – Я навіть іще не розгнівався. Подумайте, що може статися з кожним, хто по-справжньому мене розгніває.

Вантаж швидко повернули на вантажівку, й ми поїхали далі.

– Що ж, – сказала Саллі, – тепер ми можемо розраховувати на повну співпрацю до кінця подорожі. Чому великий білий бвана не скористався бичем, щоб не бруднити руки?