Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

— Слухай, Тедді, тут повно соломи — чим не постіль для нас? Он у тій кімнаті ліжко стоїть. Нанесімо соломи — багато — і зладимо сяку-таку постелю для дівчат. І насниться нам щось миле, приємне — особливо Ільзі. А там-он лежать шкури тварин — накриємось хутром і якось переночуємо.

— Та я вже наяву почав снити, — відказав Тедді з незвичайною веселістю в голосі. — Про що? Про славу, про всілякі пригоди на морі й на суходолі, про хащі непролазні… Можу продавати сновиди та мрії — стільки маю цього добра в запасі. Що дасте мені за один сон?

Емілі поглянула на нього і забула про все: туга за «книгою Джиммі» її охопила. Вмить-бо осяяв її задум новели під назвою «Продавець снів». Цілу ніч вона думала тільки про це.

Хлопці розляглися на соломі. Емілі постановила залишити Ільзу на канапі, де тій було доволі зручно, а сама лягла на ліжко в малій кімнаті. Однак не заснула: сон її не брав. Забула про своє кохання до Тедді, забула про все на світі, наснажена новим задумом, новою ідеєю. Образи сновигали їй перед очима, ставали дедалі повнокровнішими, живішими — то сміялися, то розмовляли, були то щасливими, то стражденними; вона просто бачила їх на тлі завірюхи, що шаленіла за вікнами. Щоки її палали, серце гупало, наче молот, радість аж прискала з неї — радість творча, незалежна від справ буденних, земних. Ільза упилася горілкою Малкольма Шоу, Емілі ж упивалася вином безсмертя.

Розділ 21

Густіша, ніж вода

Емілі не спала аж до світанку. Хуртовина вляглася, краєвид за вікном простелився суцільно білим і непорушним, осяяний першим промінням сонця на сході й останніми променями місяця, що заходив. Емілі нарешті задрімала, задоволена тим, що новела над ранок її відпустила. Тепер залишалося тільки одне: занотувати те, що виснувала зі своєї уяви. Не знатиме спокою, допоки всього не запише — чорним по білому. Втім, зараз свою ідею остаточно не втілюватиме — хіба що за декілька років. Мусить зачекати, аби час і досвід перетворили її перо на знаряддя, спроможне відтворювати словом найсміливіші задуми — відтворювати так, щоб це було гідним того чистого джерела, з якого задуми постають.

Розбудила її Ільза. Вона сиділа побіля її ліжка, трохи блідіша, як зазвичай, але з грайливою посмішкою на вустах.

— Ну що, Емілі, — я вже переспала своє нездужання. Зі шлунком усе гаразд. Горілка справді допомогла, хоч думаю, що ліки є гіршими, ніж сама хвороба. Ти, певне, дивуєшся, чому я не озивалася до тебе вночі.

— Я гадала, ти була занадто п’яна, щоб могти розмовляти, — простодушно пояснила Емілі.

Ільза весело зареготала.

— Була занадто п’яна, щоб не розмовляти! Коли лягла на канапу, то відчула потребу говорити. Потребу молоти всілякі дурниці, переказувати все, що будь-коли приходило мені до голови. Однак розуміла, що не повинна верзти всю ту глупоту, відчувала, що, як почну базікати, то вже ніхто мене не зупинить. Боялася виставити себе в негарному світлі, ще й у присутності Перрі. Як бачиш, я вже здатна владати собою.

— Чого я не розумію, — сказала Емілі, — то це такої сильної дії такої малої кількості горілки.

— Таж моя мати походила з роду Мітчелів! А відомо, що Мітчели без фатальних наслідків не можуть випити навіть ложечки оковитої. Таку-от маємо родову ваду! А тепер, сонце моє, вставай. Хлопці-он розпалили вогонь, Перрі запевняє, що перший сніданок буде просто відмінним. Не знаю, як ти, а я голодна, мов той вовк.

Емілі підвелася й рушила до комірки — понишпорити, чи не знайдеться там ще якого провіанту. Але зробила зовсім інше відкриття: в куті стосом лежали старі книжки, що, ймовірно, належали ще Джонові та Альмірі Шоу. Емілі з цікавістю взялася їх переглядати, аж раптом з одної книжки випала пожовкла сторінка. Емілі піднесла її… і серце дівчини закалатало. «Легенда»! Поезія, що за неї Евеліна Блейк дістала нагороду як переможець конкурсу. Поезія, вміщена у книжці, видрукуваній кількадесят років тому. Евеліна лише скоротила її на дві строфи — саме ті, що були найкращими.

«Для Евеліни це характеристично, — з презирством подумала Емілі. — Вона-бо не має жодного літературного смаку».

Поклала книжку на місце, але сторінку засунула до кишені; сніданок вона їла, вже думаючи про інше. Тим часом на поближньому шосе з’явилися люди, що відгортали снігові замети. Перрі й Тедді знайшли у повітці лопату й за короткий час проклали дорогу від домівки до шосе. Нарешті добулися дому, їдучи поволі, зате без перешкод. А в Місячному Серпі не знаходили собі місця. Тітка Елізабет «заднім числом» перелякалася, почувши про ночівлю в оселі Старого Джона.

— Могли замерзнути на смерть! — суворо сказала вона.

— Не мали вибору, — ствердила Емілі. — Надворі ми точно замерзли б.

І вже. Якщо все скінчилося добре, то що тут ще обговорювати? Так заведено було в Місячному Серпі. Одна з Мурреївських традицій!