Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

— Я не суддя у питаннях поезії — ясна річ, — але здається мені, що це твір найвищого ґатунку.

4 січня 19…

Різдвяні канікули провела у дядька Олівера. Задоволення не дістала. Було занадто галасливо. Кілька років тому це припало б мені до вподоби, однак тепер ні. Доти не запрошували мене ніколи! Мусила їсти, коли не була голодною, і розмовляти, коли воліла б мовчати. Наодинці з собою не була ні хвилини. Ще й Ендрю стає таким настирливим! Тітка Едді була зі мною страшенно чуйною, по-материнському, сказати б, чуйною і ласкавою. Я почувалася, наче кішка, що лежить на колінах не вельми приємних для неї людей і чомусь повинна терпіти небажані пестощі. Спати я мусила разом із Джонні, моєю ровесницею, — на думку Джонні, я не варта Ендрю. Втім, силкувалася бути зі мною люб’язною і зробити з мене «щось краще». Джонні мила, розважлива дівчина — розсталися ми як другині. Це слово придумане мною. Джонні та я — ми більше, ніж просто знайомі, й менше, ніж подруги (в моєму розумінні цього сподобного слова). Отже, другині: попри все, розмовляємо різними мовами.

Як повернулася до любого Місячного Серпа, — одразу пішла до свого покою і зачинила за собою двері. Насолоджувалася самотою.

Вчора відновилися заняття. Сьогодні сміялася (безгучно) у книгарні.

— Уяви собі, люба моя, — говорила пані Родні до пані Ілдер, одночасно переглядаючи книжки, — той роман у «Часі» скінчився. Й скінчився так швидко! Я читала його тижнями, і, здавалося, там ніколи нічого не станеться, не трапиться… Аж раптом прискорена, захоплива дія і… кінець. Не розумію!

Я могла би дати їй вичерпні пояснення. Одначе стрималася.

Розділ 20

У домі старого Джона

Справжню сенсацію в Чорноводді та Шрусбері викликало опублікування однією з наймасовіших нью-йоркських газет оповідання під заголовком «Жінка, що дала шльопанця королю», написаного Емілією Берд Стар. Передавали з вуст до вуст, ніби Емілі одержала за це оповідання аж сорок доларів. Відтак уперше вся родина поставилася до її письменницької «манії» з цілковитою серйозністю. Тітка Рут раз і назавжди перестала дорікати їй за «дурне марнування часу». Та вістка прийшла до Шрусбері саме тоді, як Емілі мало не занепала духом. Адже цілу зиму вона діставала самі лиш відмови. Тільки два часописи вмістили її твори — та й ті, в особі своїх видавців, найімовірніше, вважали, наче література повинна стояти понад справами матеріальними і не бажали поєднувати її з «ницою мамоною». Спочатку Емілі переживала це як болючі удари, та згодом загартувалася й перестала ронити за кожним разом гіркі сльози розчарування. Тільки спрямовувала на повернені рукописи «мурреївський» погляд і пошепки проказувала: «Все одно переможу!» Й ніколи, навіть у хвилини тяжкої зневіри, потай в душі не сумнівалася у своїй майбутній перемозі. Серце підказувало їй, що проб’є, конче проб’є її година. І, попри те, що боліла їй кожна відмова, за кілька годин по її отриманні вже сиділа за столом і писала нове оповідання чи нового вірша.

А проте під тиском стількох розчарувань таємничий внутрішній голос таки ослаб. І публікація «Жінки» сталася саме вчасно, перетворивши надію на певність. Чек, звісно, теж мав своє значення, але популярність часопису серед читачів була для Емілі важливішою. Усвідомлювала, що зробила поважний крок назустріч літературному визнанню. Пан Карпентер, читаючи оповідання, кілька разів заходився сміхом і в наслідку оголосив, мовляв, це «справді добрий, цілком добрий твір».

— Найліпша частина цієї історії належить, одначе, пані Мак-Інтір, — мовила Емілі зі скрухою в голосі. — Не можу визнати оповідання своїм.

— Але оправа, підмалювання тла й розмаїті деталі-спостереження таки твої. До того ж, не занадто вигладила стиль, а це доводить, що ти стала справжньою майстринею. Скажи: ти відчувала спокусу краще відшліфувати своє оповідання?

— Атож. Не в одному місці я хотіла поправити стиль.

— Але встояла перед спокусою, і це твоя заслуга, — виснував пан Карпентер і залишив Емілі наодинці з її думками.

Емілі витратила тридцять п’ять доларів зі свого гонорару так розумно і так ощадливо, аж навіть тітка Рут нічим не могла їй дорікнути. За решту грошей вона купила собі порцеляновий сервіз. Дуже пишалася тим, що має віднині власний сервіз, придбаний за свої, і то зароблені, гроші. Емілі й дотепер послуговується тим сервізом, дещо збляклим і трохи пощербленим, але дорожчим її серцю, ніж будь-які предмети, куплені згодом.

Настали для неї тижні безтурботного щастя. Мурреї нею пишалися, пан Гарді вітав її з успіхами, драматичний актор, доволі популярний (за провінційними мірками), виголосив її твір на концерті в Шарлоттетауні. Й що найдивовижніше, якийсь невідомий читач із Мексики надіслав їй листа, багатого втішними виразами, дякуючи за приємність, якої спізнав під час читання її оповідання. Емілі перечитувала й перечитувала цього листа, поки не вивчила його напам’ять. Лягала спати й ховала його під подушку. Далебі, ще жодне любовне послання не викликало ні в кому такої ніжності, такої вдячності…

Зненацька «справа дому старого Джона» впала, мов грім з ясного неба, — затьмарила їй життєвий обрій.

У п’ятницю в Гусячому Ставі давали концерт. Ільзу запросили як декламаторку. Доктор Барнлі забрав усю компанію — Ільзу, Емілі, Перрі й Тедді — до Гусячого Ставу. Їхали його повозом, жартуючи й сміючись. Під час концерту доктора несподівано викликали: хтось у Гусячому Ставі серйозно занедужав. Виходячи з зали, він доручив Тедді завезти усе товариство до Чорноводдя. Доктор Аллан Барнлі не дуже зважав на «око людське». Тедді й Перрі були порядними хлопцями, Емілі з роду Мурреїв, Ільза не дурного розуму. Докторові навіть не прийшло на думку питання: чи це пристойно?

По концерті рушили в путь. Падав густий, лапатий сніг. Тедді правив добре. Емілі, поправляючи на голові червоний капелюшок, все думала, чи завважив Тедді її нову зачіску «а ля Психея». Втім, думу про зачіску витіснила інша — про снігову завію, що завжди видавалася їй розкішною.