Розділ «Нормальний шлюб»

— ...щось знадобиться, о будь-якій годині, — закінчила вона фразу за нього. Тепер уже вона знову почувалася майже цілком сама собою. Це було просто чудесно, після такої кількості важких ударів, пережитих її розумом. — Так я й зроблю.

— Кохаю тебе, серденько.

Той самий фінал незліченної кількості розмов, що відбулися впродовж усіх цих років.

— І я тебе кохаю, — відповіла вона, усміхаючись. А тоді поклала слухавку, уперлася лобом в стіну, заплющила очі і почала плакати, тимчасом як усмішка все ще сповзала з її лиця.

— 6 —

Її комп’ютер «ай-Мак»[271] — достатньо вже старий, щоб виглядати модним ретро — містився у кімнаті для шиття. Вона рідко ним користувалася для чогось, окрім як прочитати електронну пошту й відповісти на листи та подивитися, що є нового на «і-Беї»[272], але зараз Дарсі відкрила «Гугл» і ввела ім’я Марджорі Дувалл. Перед тим, як додати до пошукового запиту слово Беде, вона завагалася, але ненадовго. Навіщо подовжувати агонію? До цього все одно дійде, вона не сумнівалася. Натиснувши клавішу ENTER, вона почала дивитися, як угорі екрана обертається й обертається маленьке біле коліщатко, та тут її знову запопали спазми. Вона поспішила до вбиральні, сіла на унітаз і, затуливши руками обличчя, почала робити свою справу. На дверях тут висіло дзеркало, і вона не хотіла бачити себе в ньому. Чому воно тут, до речі? Чому вона дозволила, щоб воно тут висіло? Кому це забажалося бачити себе сидячими на горщику? Навіть у найкращі часи, до яких теперішній беззаперечно не належав.

До комп’ютера вона поверталася повільно, тягнучи ноги, немов дитина, котра знає, що її буде покарано за якусь провину з тих, що мати Дарсі називала їх «Поганою гиддю». Вона побачила, що «Гугл» запропонував їй понад п’ять мільйонів результатів пошуку: о, всемогутній «Гугл», такий щедрий і такий жахливий. Але найперше зі знайдених посилань прямо-таки змусило її розсміятися; воно запрошувало приєднатися до Марджорі Дувалл Беде на «Твіттері»[273]. Дарсі здогадувалася, що цей пункт можна проігнорувати. Якщо вона не помилялася (а як же дико їй хотілося, щоб було навпаки), відтоді, як та Марджорі, котру вона шукає, востаннє цвірінькнула в себе на «Твіттері», вже минув деякий час.

Другий результат був із газети «Портленд Прес Геральд», Дарсі на ньому клікнула й за це була винагороджена тією фотографією (це нагородження вона сприйняла, як ляпас), котру пам’ятала з телевізора, а може, й з цієї ж самої статті, оскільки вони передплачували якраз «Прес Геральд». Статтю було надруковано десять днів тому, і то на передній шпальті. «ЖІНКА З НЬЮ-ГЕМПШИРА, МОЖЛИВО, СТАЛА 11-Ю ЖЕРТВОЮ Беде», кричав заголовок. А нижче йшов підзаголовок: «Джерело з поліції: ми впевнені на 90%».

На фото в газеті Марджорі Дувалл була набагато гарнішою, на цьому студійному, зробленому в класичній манері знімку вона позувала в ополистій, чорній сукні. З розпущеним волоссям, яке тут виглядало набагато світлішим. Дарсі подумала, чи не її чоловік надав редакції це фото? І вирішила, що, мабуть, так. Уявила, що воно могло стояти на камінній полиці у них, у домі № 17 по Медовій алеї, а можливо, висіло на стіні в передпокої. Гарненька хазяйка будинку вітає гостей своєю невмирущою посмішкою.

«Джентльмени воліють блондинок, бо втомилися від давлення вугрів».

Одна з примовок Боба. Їй вона ніколи особливо не подобалася, а зараз стало просто огидно від того, що та раптом спливла в її пам’яті.

Марджорі Дувалл було знайдено в яру за шість миль від її дому в Південному Гансеті, зразу за міською межею Північного Конвея. Окружний шериф припускав, що смерть, імовірно, настала від задушення, але напевне сказати не міг; то була прерогатива окружного патологоанатома. Він відмовився робити ще якісь припущення, а також відповідати на будь-які за питання, але неназване джерело автора статті (чия інформація була принаймні наполовину варта довіри, оскільки воно було «близьким до слідства») повідомило, що Дувалл також було покусано й сексуально зґвалтовано «в манері, що відповідає іншим убивствам, учиненим Беде».

Що природним чином призводило до нагадування про попередні злочини. Перше вбивство трапилося у 1977 році. Два було у 1978, наступне у 1980, і ще два у 1981. Два вбивства трапилися у Нью-Гемпширі, два в Массачусетсі, п’яте і шосте у Вермонті. Після цього настала шістнадцятирічна перерва. Поліція припускала, що могли відбутися три речі: Беде переїхав до іншої частини країни і займається своїм хобі там, Беде було заарештовано за якийсь інший, не пов’язаний з цими, злочин і він потрапив до в’язниці, або ж Беде покінчив з собою. Єдине, що було найменш імовірним, згідно з психіатрами, до яких звернувся по консультацію репортер, це те, що Беде просто від цього втомився. «Таким парубкам ніколи не набридає, — пояснював психіатр. — Для них це спорт, їхнє покликання. Більше того, це їхнє потаємне життя».

Потаємне життя. Яким отруйним льодяником виявилася ця фраза.

Шостою жертвою Беде була жінка з Бері[274], котру виколупнув зі снігового замету ківш снігоочисника за тиждень перед Різдвом. «О таке-то свято судилося її близьким», — подумала Дарсі. Та й сама вона того року не мала різдвяного настрою. Далеко від дому (цей факт і дикими кіньми неможливо було б витягнути з її рота, коли вона балакала з рідною матір’ю), займаючись роботою, для якої, як сама вважала, не має достатньої кваліфікації навіть після вісімнадцяти місяців навчання й одного почесного підвищення, вона почувалася абсолютно не в дусі святкової пори року. У неї були добрі знайомі (дівчата по «Маргариті»), але жодного справжнього друга. Вона не вміла заводити собі друзів, ніколи не вміла. Несмілива — це ще слабо сказати, інтровертивний характер — точніше визначення.

Тоді в її життя з усміхненим обличчям увійшов Боб Андерсон — Боб, котрий запросив її на побачення і не погодився б на «ні» як на прийнятну йому відповідь. За якихось місяців три після того, як снігоочисник відкрив тіло останньої жертви «раннього циклу» Беде, це було. Вони покохали одне одного. А Беде зупинився на шістнадцять років.

Через неї? Бо він її кохав? Бо він хотів перестати робити «Погану гидь»?

«Або це просто випадковий збіг. Можливо, що й так».

Гарненька версія, але ідентифікаційні картки, що вона їх знайшла затаєними там, у гаражі, робили ідею випадкового збігу дуже малоймовірною.

Сьомою жертвою Беде, першою з того, що в газеті називалося «новим циклом», була жінка з Вотервіла[275] в штаті Мейн, на ім’я Стейсі Мур. Її знайшов у погребі її чоловік, коли повернувся з Бостона, куди він їздив із друзями на пару ігор «Ред Сокс». У серпні 1997 року це трапилося. Головою вона була занурена в рундук із цукровою кукурудзою, котрою сімейство Мурів торгувало на своїй фермерській ятці при трасі № 106. Вона була гола, руки мала зв’язані за спиною, сідниці й стегна в неї були покусані у багатьох місцях.