Розділ «Нормальний шлюб»

— Авжеж, ти спала з увімкнутим світлом, я це побачив, щойно завернув на під’їзну алею.

Не було винуватості в його посмішці. Й нічого зловісного також. Та сама посмішка задушевного Боба Андерсона, в яку вона колись ледь не з першого погляду закохалась. На мить в її пам’яті зблиснуло, яким делікатним він був після весілля, у їхню першу ніч, як він не покваплював її, даючи можливість призвичаїтися до новини.

«Те саме він і зараз робить», — подумала вона.

— Ти ніколи не спиш з увімкнутим світлом, Дарсі. І хоч ти зараз й у нічній сорочці, під нею на тобі надітий бюстгальтер, а цього також з тобою ніколи не бувало. Ти просто забула його зняти, правда ж? Бідна моя любонько. Бідна моя втомлена дівчинка.

На одну коротесеньку мить він торкнувся її грудей, а тоді — яке полегшення — прибрав руку.

— А ще ти відвернула мій будильник, отже, не хотіла бачити, котра година. Ти була зажурена, і причина цього — я. Мені так жаль, Дарсі. Просто серце крається.

— Я з’їла щось, і воно не пішло мені на користь, — це було єдине, на що вона спромоглася.

Він усміхнувся поблажливо.

— Ти знайшла мій особистий сховок у гаражі.

— Я не розумію, про що ти говориш.

— О, ти добре постаралася, щоби покласти все на місце таким чином, як перед тим була знайшла там, але я вельми доскіпливий щодо таких речей і уривок стрічки, який я приклеїв над штоком плінтуса було порвано. Ти ж цього не помітила, авжеж?

Та й звідки тобі? Це стрічка, яку, як приклеїш, вона стає майже непомітною. Та й скринька у сховку стояла на пару дюймів лівіше від того місця, де я її поставив — де я завжди її ставлю.

Він потягнувся знову її погладити, але зразу ж відсмикнув руку (на позір без озлоблення), коли вона відвернула обличчя.

— Боббі, я бачу, що якась муха тебе вкусила, щось тобі ввижається, але чесно — не знаю в чому справа. Може, ти занадто перетрудився.

Рот його скривився в печальній гримасі, як у міма, а очі зволожились слізьми. Неймовірно. Їй довелося побороти в собі почуття жалю до нього. Емоції, це всього лише банальна людська звичка, це такі само умовні рефлекси, як і всякі інші.

— Я здогадувався, що колись цей день настане.

— Я не маю щонайменшого уявлення, про що ти говориш.

Він зітхнув.

— Поки я сюди їхав, я мав достатньо часу, щоби про це подумати, серденько. І чим довше я думав, чим важче я думав, тим яснішим мені здавалося, що насправді існує лише одне питання, яке потребує відповіді: ЩВРД.

— Я не...