Розділ «Нормальний шлюб»

— Не відразу, — уточнила Дарсі з усмішкою. — Він ще їздив на тій своїй повноприводній «Тойоті» і в новому сторіччі.

— Я знаю. Він її поміняв у 2004 році, незадовго перед тим, як неподалік від Нешва[320] було вбито Ендрію Ханікат. Сіро-блакитний «Сабурбен»; рік випуску 2002-й. І «Сабурбен» приблизно того ж року випуску і точно такого ж кольору доволі часто з’являвся неподалік від дому місіс Ханікат упродовж місяця чи близько того, перед тим як її було вбито. Але тут така смішна річ, — він нахилився ближче, — я знайшов одного свідка, котрий сказав, що той «Сабурбен» мав вермонтські номери, і ще одного — така собі старенька, маненька леді того типу, що сидять у себе в вітальні біля вікна від ранкової зорі до останнього світла та й дивляться, що відбувається на їхній вулиці, не маючи чогось іншого робити, — так от вона мені казала, що бачила номери штату Нью-Йорк.

— Боб мав номери штату Мейн, — сказала Дарсі. — Та ви й самі це добре знаєте.

— Звичайно, звичайно, але номери можуть бути й краденими, розумієте?

— А як щодо вбивства Шейверстонів, Холте? Чи бачили сіро-блакитний «Сабурбен» поблизу оселі Гелен Шейверстон?

— Я бачу, що ви слідкували за справою Беде трішечки уважніше за більшість решти людей. Трішечки уважніше, ніж ви прикидалися спочатку, це також.

— Так його бачили?

— Ні, — відповів Рамзі: — Правду кажучи, ні. Але сіро-блакитний «Сабурбен» бачили неподалік від того ручаю в Еймсбері, до якого було скинуто тіла. — Він знову усміхнувся, тоді як його холодні очі не переставили вивчати її. — Скинуті, немов якийсь мотлох.

Вона зітхнула.

— Я знаю.

— Ніхто не зміг мені нічого сказати про номери того «Сабурбена», котрий бачили в Еймсбері, але якби хтось спромігся, мене б не здивувало, якби на ньому були номери Массачусетсу або Пенсільванії. Чи будь-якого штату, тільки не мейнські.

Він ще нахилився вперед.

— Цей Беде надсилав нам записки разом з ідентифікаційними документами своїх жертв. Дражнив нас, розумієте, під’юджував, щоб його зловили. Мо’, він якоюсь часткою душі навіть сам бажав, щоб його зловили.

— Можливо, й так, — кивнула Дарсі, хоча сама в цьому сумнівалась.

— Записки написані великими друкованими літерами. Ті люди, котрі так роблять, вважають, що письмо друкованими літерами неможливо ідентифікувати, але в більшості випадків це можливо. Тотожності добре видно. Гадаю, у вас не збереглося ніяких паперів вашого чоловіка, чи я помиляюсь?

— Ті, що не повернулися назад, до його фірми, знищені. Але я так собі уявляю, у них там повнісінько зразків. Бухгалтери ніколи нічого не викидають.

Він зітхнув.

— Йой, але то такі фірми, що я мусив б отримати судовий ордер, аби до чогось дістатися, а для того, щоб його отримати, мусив би показати перспективну справу, якої я взагалі не маю. Я маю лише низку нібито випадкових збігів — хоча вони зовсім не випадкові в моїй голові. А також маю низку… як би так висловитись… близькостей — хіба що так ви могли б їх назвати — за місцем і часом, проте й зблизька не таких і не стільки, що їх можна було б кваліфікувати як ґрунтовні докази. Тому-то я й приїхав до вас, Дарсі. Я боявся, що мене і в дім не пустять, але ви поставилися до мене дуже лагідно.

Вона промовчала.

Він нахилився вперед іще далі, тепер уже ледь не зависаючи над столиком. Немов якийсь хижий птах. Проте під тією холодністю, і то не дуже глибоко, в його очах ховалося дещо інше. Вона подумала, що можливо, це доброта. Вона беззвучно благала, щоб це було так.