Розділ «Нормальний шлюб»

— Це ж так легко — загнати машину в гараж, — проказував він не раз і не два (коли ти в шлюбі двадцять п’ять років, почути якісь оригінальні зауваження стає проблемою). — Просто скористайся відкривачем воріт на козирку.

— Мені подобається бачити машину там, де вона стоїть, — завжди відповідала вона, хоча дійсна причина полягала в тім, що вона боялася зачепити гаражні ворота, коли виїжджатиме звідти задом. Вона терпіти не могла здавання назад. І гадала, що він теж про це знає... так само, як вона знала про його дрібні манії завжди вкладати купюри в портмоне лицьовим боком до себе та ніколи, перериваючи читання, не класти розкриту книжку лицем униз — бо таким чином псується її спинка, пояснював він.

У гаражі принаймні тепло; стеля тут була помережана великими сріблястими рурками (ви, либонь, назвали б їх повітропровідними, хоча сама Дарсі не була цього певна). Вона підійшла до верстата, на якому вишикувалися кілька кутастих бляшанок, кожна позначена акуратним написом: БОЛТИ, ШУРУПИ, ШАРНІРНІ ЗАВІСИ, СКОБИ, САНТЕХНІКА та — їй це здалося доволі милим означенням — НЕПОТРІБ. Поряд на стіні висів календар із журналу «Спортс ілюстрейтид», що зображував дівчину в купальнику, таку, ледь не до зажури, всю юну і сексуальну; а лівіше календаря було причеплено пару фотографій. Одна — старий знімок Донні й Петри у светрах «Бостон Сокс»[258] на стадіоні Ярмутської Малої ліги[259]. Під нею Боб маркером написав друкованими літерами: РІДНА КОМАНДА, 1999. На іншому фото, набагато свіжішому, ось-ось вже красуня Петра стояла, обійнявшись із Майклом, своїм кавалером, перед устричним ресторанчиком в Олд Орчард Біч[260]. Унизу маркером було зазначено: ЩАСЛИВА ПАРА!

Ящичок із батарейками, про що сповіщала пластикова стрічка на ньому з карбованим написом ЕЛЕКТРОЗНАРЯДДЯ, знайшовся лівіше фотографій. Дарсі зробила до нього крок, не дивлячись собі під ноги — покладаючись на ледь не маніакальну акуратність Боба — і перечепилася об якусь картонну коробку, що її не цілком було підсунуто під верстат. Втративши рівновагу, вона в останню мить встигла вхопитися за край верстата. Зламала собі ніготь — це було боляче й прикро, — але вбереглася від потенційно гіршого падіння, що вже було добре. Вельми добре, зважаючи на те, що в хаті не було нікого, щоб зателефонувати за номером 911, якби вона заробила собі тріщину в черепі, вдарившись об бетонну долівку — чисту, без плям мастила, проте надзвичайно тверду.

Вона могла б просто посунути ту коробку глибше боком ступні — пізніше вона про це згадає й обмірковуватиме такий варіант розважливо, як математик надто складне, хитромудре рівняння. Але ж, врешті-решт, вона тоді поспішала. Та тут вона помітила, що верхнім у тій коробці лежить якийсь каталог в’язальних викройок, і присіла, щоб його підхопити й забрати з собою в хату разом з батарейками. А коли підняла його, побачила під ним каталог «Брукстон», той, що вона його потім поклала не на місце, а в самий низ. А під ним «Пола Янг»... «Телботс»... «Форцієрі»... «Блумінгдейлз»...

— Боб! — вигукнула вона, тільки в неї це вийшло роздратовано, двоскладово (так, як це виходило, коли він, бувало, натопче грязі або покине мокрий рушник на підлозі у ванній, немов у них тут не дім, а шикарний готель, з покоївкою напоготові), не Боб, а БО-уб! Тому що, це справді так, вона читала його легко, як книжку. Він вважав, що вона надто багато речей замовляє за поштовими каталогами, а одного разу зайшов аж так далеко, що оголосив, ніби в неї вже хвороблива до них пристрасть (що було просто смішно, оскільки пристрасть вона мала лише до «Баттерфінгерів»). Той саморобний психоаналіз коштував йому двох днів холодної зневаги. Але він знав, як працює розум його пані, а саме те, що до речей, які не були абсолютно необхідними, вона ставиться просто: як з очей, так і з думки. Тож він зібрав усі її каталоги тишком-нишком та й поскладав їх тут. Імовірно, наступною зупинкою їм був призначений контейнер для утильсировини.

 «Данскін»... «Експрес»... «Комп’ютер аутлет»... «Мак ворлд»... «Манкі ворд»... Лейла Ґрейс...[261]

Що глибше вона занурювалася, то дужче дратувалася. Можна подумати, вони балансують на межі банкрутства через її непомірні витрати, що насправді є ідіотською нісенітницею. Вона зовсім забула про «Два з половиною чоловіки», вона вже підбирала слова, якими покриє Боба, коли той зателефонує з Монпельє (він завжди дзвонив після вечері, вже з номера в мотелі). Але спершу вона збиралася віднести всі ці каталоги к чорту назад до будинку, для чого треба буде зробити три, а то й чотири ходки, бо цей стос тут щонайменше фути два втовшки, а ці глянсові каталоги такі важезні. Далебі, нема дива, що вона ледь не вбилася через цю коробку.

«Смерть через каталоги, — подумала вона. — Оце була б іронія, так сакраментально заги...»

Думка її обломилася чисто-враз, мов суха гілка. Думаючи її, вона не переставала ритися в коробці, вже заглибившись до її дна на чверть стосу, і під «Аргусовим клаптиком»[262] (рустикальний декор) натрапила на дещо, що виявилося не каталогом. Аж ніяк воно не належало до каталогів. Це був журнал під назвою «Бондажні курви»[263]. Вона, либонь, його навіть не стала б діставати, якби натрапила на цю річ у якійсь шухляді письмового столу Боба, або на тій верхній полиці шафи, де він ховав свої магічні лосьйони для рощення волосся. Але знайти таке тут, засунуте в стос із щонайменше двох сотень каталогів... її каталогів... в цьому могло критися щось глибше за соромливість чоловіка через власні сексуальні примхи.

Жінка на обкладинці була прив’язана до стільця й цілком гола, якщо не брати до уваги чорний каптур, але той каптур закривав їй лише верхню половину обличчя, тож було зрозуміло, що вона кричить. Прив’язана вона була жорсткими канатами, які врізалися їй в груди й живіт. На щоці, шиї і руках у неї була фальшива кров. По низу обкладинки кричуще жовтим шрифтом йшов бридкий анонс: «ПОГАНА БРЕНДА ДОПРОСИЛАСЯ Й ОТРИМУЄ СВОЄ НА СТОРІНЦІ 49!».

Дарсі не мала наміру відкривати журнал на 49-й сторінці чи на будь-якій іншій. Вона вже встигла пояснити собі, що це таке: чоловіча допитливість. Вона знала про чоловічу допитливість зі статті у «Космополітені», котру прочитала в почекальні дантиста. Якась жінка написала одному з численних консультантів журналу (наразі це була штатний психолог, котра здебільшого спеціалізувалася на потаємних секс-фантазіях бородатого племені) про те, що знайшла в кейсі свого чоловіка пару журналів для ґеїв. Вельми відверті видання, писала та жінка, і тепер вона занепокоєна, чи не є її чоловік потайним гомосексуалістом. Якщо навіть це й так, продовжувала дописувачка, він вельми вправно приховує цю таємницю в їхній спальні.

Не варто непокоїтися, відповідала їй пані психолог. За своєю природою усі чоловіки допитливі, чимало з них цікавляться або альтернативною сексуальною поведінкою — ґей-секс у цьому підношенні посідає перше місце, лише трохи випереджаючи інтерес до гуртового сексу, — або фетишизмом, до якого належать водні види спорту, перевдягання в жіноче вбрання, секс на публіці, латекс. І, звичайно ж, зв’язування, тобто — бондаж. Вона уточнювала, що деякі жінки також полюбляють, коли їх зв’язують, що вразило Дарсі, однак вона цілком погоджувалася, що багато з цього не знала.

Чоловіча допитливість, саме так і ніяк інакше. Мабуть, він побачив цей журнал десь на газетній ятці (проте, як не намагалася Дарсі уявити собі ятку, де б виставили таку обкладинку, мозок відмовлявся їй у цьому допомагати) і він його заінтригував. А може, він вичепив його з кошика на сміття в якійсь цілодобовій крамничці. Привіз додому, погортав тут, у гаражі, вжахнувся, як оце щойно вона (кров на моделі з обкладинки безперечно фальшива, але її болісна гримаса здавалася аж занадто реалістичною), а тоді й засунув його у стос каталогів, призначених до контейнеру утильсировини, щоби цей журнал випадково не потрапив їй на очі, не спровокував йому від неї прочуханки. Саме так, і ніяк інакше, єдиний екземпляр. Завдай вона собі клопоту передивитися решту цих каталогів, нічого подібного більше тут не знайдеться. Може, кілька «Пентхаузів» чи якихось журнальчиків із дівчатами в білизні — вона знала, що більшість чоловіків полюбляють шовк з мереживом, і Боб не був винятком щодо цього, — але зблизька нічого більше подібного за жанром до «Бондажних курв».

Вона знову подивилася на обкладинку і цього разу помітила дивну річ: там не було ціни. І штрих-коду також не було. Вона поглянула на задню сторінку обкладинки, загадуючись, скільки ж це може коштувати такий журнал, і аж здригнулася, побачивши там новий сюжет: гола блондинка, прив’язана ременями до сталевого, схожого на операційний, стола. Утім, втішало хоча б те, що в цієї фотомоделі вираз жаху на обличчі був таким же реальним, як тридоларова банкнота. А той бідний чолов’яга, що стояв над нею з чимось схожим на ніж «Кандзі»[264] в руці, був доволі смішним на вигляд у своїй безрукавці й шкіряних трусах — схожий більше на якогось бухгалтера, аніж на того, хто ось-ось почне чикрижити бондажну курву du jour[265].

«А Боб же бухгалтер», — нагадав їй власний розум.

Що це за дурна думка вигулькнула з надто обширної Зони Глупства її розуму? Вона запхнула її назад, точно як щойно була запхала винятково неприємний журнальчик до купи каталогів, після того як пересвідчилася, що на задній сторінці його обкладинки також не зазначено ані ціни, ні штрих-коду. А вже коли засовувала картонну коробку під верстат — вона передумала відносити всі ці каталоги назад до будинку, — їй раптом стала зрозумілою і відповідь на таємниче питання, чому там нема ні ціни, ні коду. Це те видання, що їх продають у пластикових упаковках, щоб не було видно тих гидотних зображень. Ціну й код ставлять на самій упаковці, ну, звичайно ж, саме так, хіба може бути інакше? Він мусив би десь купити цей чортів журнал, якщо припустимо, що не виловлював його з якогось смітника.

«Можливо, він купив його через інтернет. Там мусять бути сайти, що спеціалізуються на такого роду речах. Не кажучи вже про пропозиції молодих жінок, котрі наряджаються так, щоб виглядати дванадцятирічними».

— Покинь про це думати, — мовила вона, різко мотнувши головою. Все, справу закрито, це вже неактуально, дискусії припиняються. Якщо вона заговорить про це, коли Боб сьогодні телефонуватиме або коли він уже повернеться додому, це лише призведе до дратівливої захисної реакції з його боку. Либонь, називатиме її сексуально наївною, що, як вона гадала, дійсно збігається з істиною, звинувачуватиме її у гіперболізованій реакції, якої вона собі постановила уникнути. Натомість вона настановляла себе: «Погойдуйся з цим, бейбі». Шлюб — це немов дім у безперервному процесі добудовування, кожного року бачиш, як до нього додаються нові кімнатки. Перший рік шлюбу — це хатинка; а через двадцять сім років — це вже велетенський, розложистий маєток. У ньому мусять бути всілякі завулки та комірчини, більшість з них запорошені, забуті, в деяких з них зберігаються якісь неприємні рештки, котрі тобі якнайменше хотілося б знаходити. Але ж ця знахідка — непотріб. Такі реліквії треба або викидати, або жертвувати до «Гудвілл»[266].

Ця думка (в якій вчувалася довершеність) так їй сподобалася, що вона навіть промовила вголос: «Непотріб». І на доказ цього завдала картонній коробці потужного поштовху обома руками, запроторивши її аж під дальню стіну.